23 Яна

Тільки я подумала, що сьогодні все добре, бо Назар не тільки примудрився розпалити вогнище, а ще й наловив чимало крабів, як на небі почали з'являтися темні хмари.

Погода різко почала псуватись. Помітивши це, ми з Гордієнком швиденько поїли і пішли по пальмове листя, щоб краще накрити наше спальне місце.

На наше щастя, виявилося, що Гордієнко не такий вже й криворукий бовдур, як я думала про нього спочатку.

Мажорик дуже швидко і старанно облаштовував нам прихисток від дощу і це мене трохи заспокоїло.

Різко нахмурилось, зірвався вітер і почав накрапати дощ. Назар ще встиг збігати принести нам бананів, як розпочалась справжня злива.

Дивлячись на те, як небо розрізала чергова блискавка, я важко зітхнула і обійняла себе руками, щоб краще зігрітися.

- Замерзла, Яно? - запитав Назар.

- Трохи... Чесно кажучи, мене лякають ці жахливі блискавки, - зізналась я.

- Йди сюди, нещастя, - сказавши це, мажорик притягнув мене до себе і обійняв.

Спершу я хотіла обуритися і дати Назару добрячої прочуханки, щоб не нахабнів і не тягнув до мене своїх рук, але відчувши, як тепло і затишно в його обіймах, я вирішила промовчати.

- Гордієнко, я дозволила тобі обійняти мене  тільки, щоб ми змогли зігрітися, - промовила я.

- Скалко, думаєш, що я палав бажанням обіймати тебе? Я пішов на такі жертви тільки для того, щоб нам стало тепліше.

- Жертви?! Який же ти бідолашний, Назаре, - невдоволено хмикнувши, сказала я.

- На що тільки не підеш заради виживання, - сміючись, промовив мажорик.

Наступної миті так гримнуло, що я мало не підскочила на місці.

- Йой! Коли ж ця бісова гроза закінчиться? - промовила я, щільніше притиснувшись до  Назара Гордієнка.

- Хтозна, Янко... Ця гроза може скінчитись через пів години, чи всю ніч бушувати, або навіть кілька днів, - зітхнувши, сказав мажорик.

- Мені страшно, Назаре, - промовила я і розплакалась.

- Не бійся, мала... Все буде добре, - сказав мажорик, погладивши мене по волоссю.

Оце я дожилася... Мало того, що обіймаюсь з Гордієнком, так ще й плачу перед ним і виглядаю жалюгідно. Який жахливий сором...

Так мені себе шкода стало, що я розревілась ще більше.

- А якщо нас з тобою так і не знайдуть тут? Що тоді буде? - схлипнувши, запитала я.

- Не думай про подібне, Яно. Я впевнений у тому, що нас обов'язково знайдуть і дуже скоро, - сказавши це, Назар нахилився і поцілував мене в губи.

Від неочікуваності і шоку, я не відразу зрозуміла, що відбувається.

Трясця! Та це ж повний капець! Аааа! Я не тільки обіймаюсь з мажориком, а ще й цілуюсь з ним...

- Ти ... Ти що вичворяєш, нахабо? - ошелешено поцікавилась я, коли Назар відпустив мої губи.

- Я лише намагаюсь тебе заспокоїти... Ще тільки твоєї істерики нам зараз не вистачало, - посміхнувшись, видав Назар.

- Знову пішов на жертви? - Поцікавилась я, піднявши брову.

- Можна сказати і так...

- Тільки не смій нікому про це розповідати, Назаре, коли повернемось додому, бо я тебе приб'ю, - попередила я мажорика.

- Те, що було на острові, залишиться на острові, - сказавши це, Гордієнко обережно погладив мене по щоці.