17 Яна

Поївши смачного крабового м'яса, я відразу відчула себе краще. Дивлячись на те, як вправно Назар розбирав свого краба, я посміхнулась. Бо виявилося, що він не такий вже й криворукий та безтолковий.

- Назаре, давай трішки погуляємо та оглянемо острів, - запропонувала я.

- А як же твоя нога? - Поцікавився мажорик, доїдаючи свою порцію.

- Вона вже майже не болить. Знаєш, я щойно помітила одну з переваг перебування тут, - сказала я.

- І що ж це за перевага? - Поцікавився Гордієнко, піднявши брову.

- Нам не потрібно мити посуд, бо замість нього ми використовуємо пальмове листя, - сміючись, відповіла я.

- Добре, що ти бачиш хоч якісь плюси, - сказав Назар, піднявшись на ноги.

Чи думала я колись, що буду гуляти разом з Назаром Гордієнком, милуючись заходом сонця? Стовідсотково - ні! Але якимось неймовірним чином це сталося.

Те, що з нами відбулося свідчило про те, що наше життя дуже непередбачуване.

Наступної миті рука Назара, якогось біса, опинилась у мене на талії.

- Ти що собі дозволяєш, телепню?! - Обурено запитала я, різко зупинившись.

- Та я ж тільки притримав тебе, щоб ти не перечипилась, - почав виправдовуватись цей бабуїн безсоромний, зображаючи святу невинність.

Ага! Так я йому і повірила! Звик постійно свої нахабні лапи тягнути до дівчат, а тепер вже черга і до мене дійшла, бо його тупих, грудастих подружок тут не було.

- Я тобі не вірю, Назаре! Запам'ятай і зарубай у себе на носі, що я - не одна з твоїх безголових подружок і тому не смій лізти до мене! - Продовжувала обурюватись я.

- Кому ти треба?! Оце ти фантазерка, Скалко! Та щоб я колись глянув на таку плоскодонку, як ти ! Ти з дуба гепнулась, дурепо? 

- Можна подумати, що мені такий йолоп притрушений, як ти, треба, - ображено видала я, задерши носа.

- Ой, не бреши, Скалко. Думаєш, що я не бачив того, як ти витріщалась на мої кубики пресу, коли я був без сорочки? - Нахабно сміючись, поцікавився у мене цей козляра безхвостий. 

- Помрій, придурку! Ще чого?! 

- Якщо ти щось погано роздивилась, то можу ще раз продемонструвати. Хоч зараз, -  сміючись, бовкнув мажорик.

Психанувши, я з усієї сили штовхнула його на пісок, а цей гад, падаючи, схопився за мене і теж потяг донизу.

З криками я повалилась на Гордієнка. 

- Клятий бовдур! Як ти міг?! - Ще більше розлютилась я, намагаючись піднятись на ноги, але Гордієнко не поспішав мене відпускати.

- А я що? Скалко, ти ж сама мене штовхнула... Падаючи, я мимоволі схопився за тебе. Це називається інстинкт.

- Відпусти мене негайно, Назаре, поки я тебе не прибила на місці!

- Йди, нещастя крикливе. Кому ти треба, щоб тебе ще й тримати.

Всю дорогу до нашого табору ми з Гордієнком гризлися, наче кішка із собакою. 

- Трясця! - Голосно промовив Назар, коли ми нарешті дісталися до нашого з ним місця.

Побачивши те, що сталося, я і собі вилаялась. Це ж треба таке?

Та нам і без цього проблем вистачало...