***

Кажуть, щоб закохатися достатньо й трьох секунд.

Та це якось надто мало, надто нереально.

Інколи минають місяці, а то й роки поки приходить усвідомлення закоханості. Люди можуть бути тривалий час у стосунках та жодного разу не сказати одне одному фрази  "я кохаю тебе". 

Бо кохання та симпатія речі геть різні, а відчуття прив'язаності це ще інший вид відносин, який часто плутають з  коханням.

Відчуття прив'язаності може виникнути й між людиною та домашньою твариною, та це точно не кохання. Ось чому прив'язаність двох людей не можна вважати коханням.

Як і в цьому випадку. Пробувши поряд так довго, що прив’язаність стала звичкою, нормою хай і без щастя та радості, за те стабільністю.

-Справді…скільки минуло часу коли ми ходили кудись тільки у двох?

Питається Бін легко засміявшись з абсурдності.

-Близько п’яти років, мабуть…

Відповіла вона серйозніше аніж хотілось.

-Вибач. Це ж через мене все так обернулось.

Він полишив радість. Посерйознішав в мить, ховаючи погляд в стороні.

-Ми двоє добровільно обрали такий шлях, не вини себе. -Злетіло з її вуст легко натягнувши посмішку, щоб пом’якшити ситуацію. -Тут майже нічого не змінилось.

Додала, швидко змінюючи тему, та оглядаючи заклад.

-Так, в студентські роки ми ходили сюди кожні вихідні, зараз так дивно знову сидіти тут.

-Це місце повне спогадів, я хотіла знову прийти сюди, пригадати все що було.

Вона мило усміхалась, дійсно, в голові пролетіли десятки неймовірних спогадів що назавжди матимуть особливе місце в їх пам’яті. Як зароджувалась їх дружба, як вони зближались, як дійшли до того ким вони є зараз.

-Ти як завжди замовлятимеш тут карбонару?

Видав він знову, тихо сміючись глянувши на меню яке було повне тих самих страв що й колись.

-Ні, хочу суші.

-Справді? Ти завжди замовляла тільки одне й те саме.

Він зніяковів, так наче це їхнє перше побачення, й вони тільки пізнають одне одного. Коли мить назад все навівало ностальгію по старих роках, що так зміцнювали їх стосунки, так тепер все здавалось чужим, дивним і геть незрозумілим.

-Життя потребує змін, ніщо не вічне.

Вона начебто досі залишалась з милою усмішкою та голос її звучав серйозно. На що Бін одразу зреагував. Він серйозно дививсь на неї, як на людину котру бачить вперше в житті.

-Ти змінилась…

-Не тільки я.

Вони обоє посерйознішали.

-Час справді не повернеш, дійсно, ніколи вже не буде так, як колись.

Дівчині сподобались його слова, те що й вона сама не випускала з голови останнім часом.

- Ти теж про це думав.

Відповідь не заставила себе чекати.

-Авжеж, з плином років всі думають про це. На жаль, час не підвладний нам…

-Саме так…

Дівчина розірвала їх зоровий контакт, шукаючи очима офіціанта і махнувши йому рукою, щоб він підійшов.

-Ти ж вже обрав?

Питається вона знову повернувши до нього погляд.

-Так.

-Піцу?

-Ні, життя потребує змін.

Він легко усміхнувся кутиком губ, повторяючи її ж фразу. Вона піддалась, усміхнулась у відповідь, він розуміє її, навіть попри відстань що сформувалась між ними останні роки, не зважаючи на те як тепер вони з роками віддалялись одне від одного, що звичайна розмова на декілька хвилин здавалась чимось дивовижним, але вони досі розуміють одне одного, навіть використовуючи мінімум слів.

Вони майже не розмовляли, всі спроби завести якусь тему надто швидко обривались. Тому спокійно поїдаючи їжу прокручували в голові найважливіше. Слова що поки не сказані, але натяки на які вже лунали. Слова які зовсім скоро повинні прозвучати й тоді вже точно, все більше ніколи не буде як колись.

-Про що ти хотіла поговорити? Чому відтягнула час до сьогодні? Чому привела нас сюди? Я хочу почути що ж таке сталось, що змінило тебе.

-Давай спершу ти, ти теж мав щось важливе розказати, чи не так? Гадаю мою розмову краще залишити на кінець.

Він важко видих, намагаючись сконцентруватись.

-Добре… мене підвищують.

На її обличчі здавалось не змінилось нічого, тільки брова легенько сіпнулась, й те більше не від самих слів, а від того що він назвав це важливою розмовою. Не вперше ж. Та вона помилялась, бо те що сказав він далі все-таки трохи здивувало її.

-В Америці відкривають новий філіал і мене хочуть назначити там директором. Отож… Хенбок, ти з Юмою поїдете разом зі мною? Якщо ти проти, я можу відмовитись від цієї посади…

Він хотів ще щось додати, але вона його обірвала. Прийшов час їй це сказати. Думка яку вона плекала надто довго, й ось вона нарешті повинна вирватись на світ.

-Давай розлучимось.

Вона була абсолютно серйозною, в її голосі не було і каплі хвилювання чи страху, трималась чітко та впевнено. Він же на мить затих, не рухався, не говорив, ніяк не реагував. Дивився на неї запевняючись, що вона зараз не жартує.

Знову пролунав важкий видих. Він знову збирався з думками.

Простяг свою руку беручи дівочу долоню м’яко погладжуючи. І дивлячись в її серйозні очі ніжно усміхнувся.

-Давай.

Вона стисла його руку у своїй, не очікувала що він погодиться так швидко, без жодних слів чи питань. Але була щасливою, й міцно стискаючи його руку від радості вона широко як тільки могла усміхнулась, а очі заблищали. Повні слізьми щастя.

-Дякую та вибач. -Сказав фразу що говорить не вперше, але тепер вже мів повинен був розкрити сенс своїх слів. - Дякую за час що ми провели разом. Та вибач що не міг стати для тебе ідеальним чоловіком, не стримав обіцянки завжди захищати, і вибач що мучив тебе так довго. 

-Вибач якщо не виправдала твоїх очікувань про щасливу сім’ю. Та дякую, що був поряд зі мною. Ти на завжди будеш моїм найкращим другом.

-А ти назавжди будеш моєю найкращою подругою.

Його очі теж наповнились мерехтінням сліз. Вони щиро усміхались одне одному і все міцніше стискали руки, бо знали як тільки відпустять це означатиме - кінець.