***

Холодне вечірнє повітря огортає обіймами оголені частини тіла, вкриваючи шкіру сиротами. Долонями що так палають від пекучого болю вона тре передпліччя та руки, щоб трохи зігрітись. Поганою була ідея йти на вулицю в футболці, шортах та капцях. До того ж все небо вкрито хмарами, а вітер посилювався, колихаючи обабіч дороги дерева. Ймовірно буде дощ…

Та навіть це не зупиняє дівчину в якої стався емоційний зрив, яку довели до кінця, розгойдавши сталеві нерви до тріскоту. Нервова система тріщала як сніг під ногами взимку. А душу рвало на тисячі клаптиків як відривається восени цвіт з дерев. Горло та груди палали від того як важко було дихати. Тіло все трусило, не стільки від холоду як зі злості. Голова гуділа гірше повного бджіл вулика.

Емоційна нестабільність, стан який не побажаєш навіть ворогу. Хоча тій жінці вона б його побажала, але навіть так, просто знала що такі егоїстичні люди не здатні відчувати подібного, вони надто зосереджені на власних думках, щоб брати до уваги слова інших.

Ноги ведуть до найближчого цілодобового магазину. Хочеться напитись, з допомогою алкоголю забутись в реальності, але одна біда, в неї зовсім не було грошей з собою, який гаманець коли вона й телефона не взяла?

Та тут вона хоча б трохи зігріється. Та вона б і не випила стільки щоб не бути при пам’яті, все-таки вона мати, хай зараз її система дала збій і вона егоїстично пішла тинятись вечірнім містом, та вона все одно скоро повернеться до дому, до своєї дитини.

В магазині тіло трохи розслабляється, прохолода вечора сюди не проникає, як і неспокійний вітер якому чомусь не спиться. При яскравому світлі ламп вона вперше оглядає свої долоні. Декілька «півмісяців» все-таки закривавились, але всі досі чітко окреслені почервоніннями.  Щоб не привертати уваги сховала руки в кишенях шортів.

З голови не виходили всі ті слова що вона сказала жінці, і ті слова що жінка сказала їй. Чим більше думала про це, тим більше сварила на себе, бо в її словах все ж була частка правди.

Хьону для неї не просто нянька Юми...

Хай вона цього прямо не визнає, бо вважає швидкоплинною захопливістю, але правда накривала її, розкриваючи очі на болісну реальність.

Її плеча торкаються і вона здригається як від удару струму. Перша думка знову про нього. Як тоді коли подумала що це він повернувся по щось, хоча це був Бін з матір'ю, так і тепер, якщо це раптом він, тоді доля не така вже й зла до неї, а дива все-таки трапляються.

Але ж це не можливо. Такі збіги нереальні. Не тоді коли вона так потребувала його тут і зараз.

Вона миттю повертається й знову розчарування захоплює її.

-Вибачте, не хотіла вас лякати, але магазин вже зачиняється.

Юна дівчина, в уніформі стояла перед нею, доводячи що дива не існує.

- Зачиняється? Хіба він не цілодобовий?

- Ні, там далі через дорогу є цілодобовий.

- Ах ось як, тоді вибачте, до побачення.

Шкіра ще не встигла поглинути тепло, як ще важче відреагувала на вологість, що одразу огорнула дівчину від кінчиків пальців і аж до голови.

Починався дощ.

-Вертатись додому?..

Промовляє під ніс, дивлячись прямо як на фоні світла ліхтаря пролітають краплі.

Переводить погляд на інший магазин. Той котрий точно цілодобовий.

Вагається. Роздумує.

Бачить як в середину хтось заходить. Або ж в неї вже галюцинації або вона надто багато часу проводить в думках та мріях.

Та цього разу вона була переконана, що бачила саме його.

Вагання в сторону. Рішення було прийняте одразу. Як тільки могла швидко побігла туди. Поки дощ посилювався, а під ногами хлюпали калюжі. Ноги повністю мокрі. Як і той мізер одягу на ній.

Двері автоматично відчиняються і забігши в середину стала оглядатись по всіх сторонах. Шукаючи його. Вона впевнена він тут. Їй же не могло здатись.

Ні. Могло. Це вже двічі ставалось тільки за останню годину.

Вона мчить поміж прилавками оглядаючи всіх людей що були в магазині. І що разу розчарування. Біль огортає її тіло. Після всього що було з нею цього вечора, до повного щастя, вона ще й сама собі нафантазувала зустріч з ним і сама ж розчарувалась маренням.

Очі починають пекти, вона знову пронизує долоні нігтями, перекриваючи фізичним болем душевний. Кусає губи які зрадницьки починають тремтіти. Магазин повний людей не те місце де можна плакати.

Мокра жінка, в хатньому легкому одязі, з засохлою кров'ю на долонях, вся тремтить і намагається не ревіти, від того що просто помилилась, обізналась, хоч і нафантазувала собі вже зустріч з молодиком що мав допомогти їй і від цього розчарувалась.

- Щастя? 

Ні, тепер їй точно не здалось. Чути голос це вже діло не галюцинації, а прямий запис до психіатра.

Вона не дихає, застигає намагаючись усвідомити де дійсність, а де її думки. Обережно повертається, боячись зараз знову помилитись.

-Не може бути...

Промовляє вона шоковано, дивлячись в його спочатку радісні, а за мить вже такі ж шоковані та до того ж занепокоєні очі.

- Що з вами? Щось сталось?

Питається він не приховуючи хвилювання, а вона не витримує. Губи знову затремтіли, а очі заблищали не в змозі більше стримувати сльози.

Вона кидається до нього, міцно огорнувши руками його талію, а лицем втиснулась в його груди та пустила емоції на волю, ридаючи куди сильніше аніж тоді в домі.

Він очманів. Стояв як вкопаний навіть не рухаючись. Повністю збитий з пантелику таким неочікуваним поворотом подій. Здавалось би він навіть не кліпав, настільки приголомшений її дією.

-Хенбок..?

Промовляє він тихо і невпевнено, здавалось зараз спершу треба його заспокоїти, щоб він міг заспокоїти її.

Вона не реагує. Хьону підіймає руку торкаючись долонею її спини. Гаряча долоня одразу відчуває контраст температур, що ще сильніше лякає його.

-Яка холодна…

Промовляє в доказ своїх відчуттів, й тягнеться і другою рукою, щоб врешті обійняти її та поділитись своїм теплом. Легко погладжує долонями по мокрій спині, щоб заспокоїти.