***

Час. Він не піддається логіці. Коли хочеться, щоб він йшов швидше, він тягне так повільно, що здається зійти з розуму в очікуванні буде скоріше. А коли ж благаєш ще на мить зупинитись, розтягнути моменти на довше, бо було недостатньо, надто мало щоб повністю відчути та зануритись в цей проміжок часу, то усвідомлюєш що він вже закінчився.

Або ж людський розум, та й люди загалом не логічні. Завжди не задоволені, що навіть час й те їх не задовольнив. 

Життя прекрасне, навіть якщо для щастя є безліч перешкод. Істина до якої потрібно прагнути. Люди самі творці власного життя. І в кожного є вибір, жити так, як треба, жити так, як хочеться, чи жити так, як хочеться іншим.

Крок. Стопа міцно влягається на підлозі поки інша наздоганяє, щоб стати поряд чи продовжити йти далі. Обидві приземляються і покірно стоять, поки руки звільняють їх від зайвого шару підошви взуття. По черзі здійснивши стрибок повернулись до землі, тепер відчуваючи холод паркету який одразу просигналізував все тіло про те, яке це приємне відчуття, яке ні за що не порівняти з взуттям. Пальці ніг згинаються, легенько похрускуючи, поринаючи у безмежну легкість та необмежений простір.

З плечей сповзає піджак, полоскотавши руки своєю матерією. Зупинившись в пальцях однієї руки він летить в сторону падаючи на гачок, що покірно чекав на стіні коли ж йому дадуть роботу. Руки тягнуться до гори розтягаючи все тіло вдовж по хребті, після дня сидячи, з обмеженою кількістю рухів це саме те що потрібно.

-Я дома…

Промовляє дівчина ніжно потягнувши слово. І її знову зустрічають два щиро усміхнених обличчя. Це вже як звичка. Але як за декілька днів їй повертатись з роботи знаючи що цього більше не буде?

-Здається сьогодні день щастя, всі такі веселі навколо.

Промовляє вона до хлопців, не стримавши такої ж яскравої посмішки.

-Хіба це не добре?

Питається Хьону трохи здійнявши одну брову чим розсмішив Хенбок. Така дрібниця, а так мило й кумедно виглядає. Схоже й справді дрібниці починаються цінуватись коли от-от втратиш їх.

-Це чудово.

Відповідає трохи сміючись, спантеличуючи хлопця такою незвичною поведінкою. Вона почувалась так легко, вільно й щасливо що на мить здалась абсолютно іншою людиною. Без тривог, вічного страху буття собою, сором’язливості показувати якісь щирі емоції, думок про думку інших. Вона була живою, по справжньому живою в цей момент.

-Схоже в вас сьогодні гарний настрій.

Підмітив він після своєї розгубленості.

-Насолоджуюсь поки ще є можливість…

Додала вона як звичну річ, не сказавши прямо нічого, а насправді цим сказала все.

-Це добре... вечеря готова, вибачте, але сьогодні я поспішаю тому мушу вже йти.

Сказав він більше не усміхаючись та й дівчина почувши його слова полишила всю радість, без жодної згадки на той «гарний настрій» яким вона мала насолоджуватись ще всього два дні. Але він вирішив інакше, отож і насолоджуватись на сьогодні більше нічим.

-Ах…гаразд, дякую за вашу роботу.

-До завтра. Юма папа!

Усміхнувся лишень дитині і як тільки почув милу відповідь «папа!» попрямував до виходу, мить і зі стуком дверей зник і його запах, який приємно лоскотав ніздрі, а за одне пробуджував й так званих «метеликів» в середині неї.

Один крок за двері й все щезає. Ні радості, ні щастя, ні приємних відчуттів вздовж всього тіла, ні дивних неконтрольованих емоцій, ні метеликів у животі, ні божевільного серцебиття, ні мурах що бігають по шкірі, нічого щоб робило момент прекрасним, спогад чудовим, а життя справжнім.

Вона тільки й встигла піти у спальню та переодягнутись в хатній одяг як вхідні двері знову стукнули. І наче собака якій подали знак, вона миттю побігла до коридору, щоб переконатись що він щось забув, вирішив повернутись або ще що інше, але тільки щоб зараз на порозі стояв Хьону.

Весь запал зникає, раптова думка яка швидше мрія, полетіла без дозволу на життя.

Вона стрічається поглядом зі старшою жінкою. Відьмою. Свекрухою.

Знову вона.

Хенбок навіть не звертає уваги що Бін теж вже дома. Їй достатньо побачити лиш її, щоб відчути огиду, до неї стільки ж як і до самої себе. Одна зустріч з нею і та комірка в серці знову розчахнула свої двері, затягаючи все про що вона мало не забула, за ці два тижні знайомства з Хьону.

Радість, сміх, щастя, почуття, переживання, на цьому можна було ставити хрест.

-Добривечір.

Промовляє жінка відверто фиркнувши, навіть не приховуючи зневаги та роздратування.

-Добрий вечір.

Проціджує дівчина крізь зуби, намагаючись тримати себе в руках, хоча кулаки вже стискались відбиваючи нігтями півмісяці на долоні.

В коридор тихенько заглядає Юма який зачув жіночий голос.

-Пливіт тату…

Говорить він ледь чутно і Бін посміхнувшись попрямував до нього.

-Привіт синку, ану привітайся з бабусею.

Малюк швидко махає головою «ні» і злісно хмурить брови.

-Ну чого це ти, не гарно так, треба вітатись.

-Не хочу!

Крикнув хлопчик і втік до кухні.

-Схоже він сьогодні не в настрої.

Ніяково засміявся Бін почухавши потилицю, намагаючись якось виправдати дії дитини перед своєю матір’ю.

Хенбок стояла на місці опустивши голову. Намагаючись переварити все що відбувається та втихомирити бісиків і злість що вирували в ній, але це не має бути поміченим. Поведінка дитини трохи звеселила її, хоч і це не можна в жодному разі показувати.  Вона чудово знала Юму і знала що він найслухняніша і найчемніша дитина яка тільки може бути, він завжди добрий та привітний до всіх, без жодних капризів слухається як Хенбок, так і Біна, так і інших старших.

Тільки біля відьми він ніколи не слухався. Починав бешкетувати, пустувати, кричав і казився. І ні, Хенбок ніколи його на це не наштовхувала, він сам у своїй дитячій голівоньці усвідомив що вона не та з ким він має гарно поводитись, бо і вона з малечку так з ним не поводилась. Кажуть діти дурні й наївні, але вони як ніхто одразу розпізнають ненависть та токсичність в інших людях.