***

Ранок пестив шкіру своїми сонячними обіймами. З відчинених вікон долинав тихий звук міста що так приємно заспокоював. Що навіть рутинні справи здавались такими цікавими й особливими.

Цей ранок повинен був бути прекрасним, якби не одне «але».

Після ночі, після приємного та милого сну якому ніколи не стати реальним, але навіть так він дуже підійняв настрій, плюс ця ранкова чудова ідилія, коли ніхто не заважає, а є тільки ти й повний світ цікавинок, що навіть  такі щоденні справи видаються чимось новим та незвичним.

Але Хенбок повернулась в реальність. Кружляючи по кухні, заварюючи ароматну арабіку, заливаючи її в чашку, і тільки після першого ковтка запашної кави яка так приємно зігріла з середини, помітила на підлозі коробку.

-Я не хочу про це зараз думати…

Прошепотіла під ніс і підійшовши до вікна, залишаючи коробку поза досяжністю очей, просто вдивлялась в ранковий пейзаж. І після цього наче час застиг…

Коли прокинувся Бін, вже не було змоги відтворити ту ідеальну атмосферу, як не крути.

І все-таки довелось взяти до рук ту кляту коробку, яка здавалось би стала важчою, бо містила не тільки папір, фарби, та іншу художню канцелярію, а й тонни спогадів які роками були під замком і тільки вчора увечері відімкнулись. І переставила її під стіну, щоб не заважала біля стола.

Й поки збиралась на роботу, намагалась не дивитись в ту сторону, але як прокляття погляд що разу падав туди, заставляючи думати про спогади які вона планувала назавжди закопати в собі, й ніколи більше не повертатись до них. І що разу це тисло на голову віддаючи мігренню. А в серці, в тій найбільшій комірці, накопичувалось все більше і більше болю.

Тільки хвилинна зустріч з Хьону перед виходом з дому заставила її відпустити ті думки й ніяково, як наївна школярка усміхатись після звичайного привітання «доброго ранку» одне одному.

Мабуть, як би не ця зустріч зранку вона б і ще довго накручувала у своїй голові всі ті моменти з якими вона колись мирилась як з істинною правдою, але які приносили стільки болю,  а найгірше те що прийшло б усвідомлення що вона досі так живе, досі мириться з істинною правдою думок інших, аніж власних і тобі б душа що вже заповнилась чорнотою, остаточно застала краху, без можливості коли не будь «вилікуватись» та заповнити її  барвами.

«Сьогодні знову понаднормово, не чекай на мене». Миготить повідомлення на екрані й навіть ніяк не реагуючи, Хенбок пішла до дому. З думками про те що зараз на неї чекають ті двоє, єдині що можуть заставити її посміхнутись по справжньому.

Переступивши поріг дому, вдихнула на повні груди запах оселі та вже звичний аромат свіжої вечері.

-Я дома!

Гукає вона знімаючи взуття і вже широко щиро усміхається в очікуванні що вже за мить вона побачить їх.

-Мамусю ти плийшла!

Хлопчик бігом врізається в дівочі ноги з міцними обіймами.

-Привіт сонечко...

Вона гладить по голівці зариваючись пальцями в м’яке волосся.

-З поверненням.

Лунає перед нею і вона підіймає погляд на хлопця що заглянув в коридор подарувавши їй ніжку усмішку, він був у фартусі й з лопаткою в руках, схоже досі готував. Такий  домашній і такий милий. Що не можливо було втриматись, щоб чим по довше дивитись на нього, закріпити цей спогад у своїй голові, й ніколи та нізащо не забути.

-Я саме доробляю вечерю, мийте руки й ходіть за стіл.

-Угу.

Радісно покивала вона, як це зазвичай робить Юма коли його питають чи він хоче солодощів, чи нову іграшку. Або собака який радий побачити хазяїна після стількох годин розлуки. Або ж просто як дівчина яка вже швидше жінка, і у свої майже тридцять, відчуває неприйнятні почуття до няньки свого сина…

Вона прямує до ванної, Юма хвостиком за нею. Ставши біля раковини двоє почали мити руки, Юма як і завжди замочив рукави кофтинки на що Хенбок тільки поцокала язиком. Як тільки кран закрився він ще бува, хотів витерти руки об свої штани, але дівчина випередила цю дію, давши йому рушник.

-Не можна мочити одяг, хіба я цього не говорила?

-Я забув…

Винувато надув губки малий і опустив оченята вниз. Хенбок не збиралась зараз його повчати чи сварити, ні, зараз не до цього, в неї залишилось надто мало часу. Ще декілька днів і робота Хьону закінчиться, хоча вони й так бачаться на день до п’яти хвилин. Та й це краще аніж нічого, яке чекає зовсім скоро.

Удвох вони пішли до кухні, звідки долинали приємні пахучі аромати.

-Я такий голодний! Мамусю ти погодуєш мене? Хьону каже що я вже великий і маю сам їсти, він не хоче мене годувати.

Хенбок глянула на хлопця що після слів дитини й сам відволікся від тарілок та подивися спершу на нього, а потім і на реакцію дівчини.

-Він все правильно каже, ти вже не маленький.

Хлопець усміхнувся вдоволений такою відповіддю. Все-таки це не перший його досвід в ролі няньки, тож він вже зустрічав матусь що надто бурхливо реагують на слова дитини про заборони, й не знав як це сприйме Хенбок.

-Юма, допоможи розкласти тарілки, це справжня доросла робота.

Хьону підморгнув йому і він миттю підбіг до хлопця.

-Так! Я швидко!

Забрав з його рук тарілки та поставив на стіл.

-Тут тільки один, два. –Малий пальчиком по черзі вказав на посуд що він поклав порахувавши кількість. - Дві тарілки. А з нами ще мама сьогодні, тлеба ще одну!

Хенбок одразу глянула на стіл, й правда Хьону дав тільки дві тарілки. Забувся?

-Все правильно, оскільки твоя мама вже дома, я піду геть до себе і там повечеряю.

В середині дівчини знову все стислось одним суцільним спазмом. Чому він це говорить? Чому дійшов такого висновку? Чому не хоче залишитись? Коли вона вже в голові уявляла ідеальний вечір, який міг би бути тільки у сні, чи залишитись на межі мрій, вечір коли вони в трьох сидять за столом, та просто насолоджуються цим моментом. 

Більше аніж ті лічені хвилини що дня, після яких вони прощаються. Щоб він не поспішав, а посидів з ними. Щоб ще на мить, яких їм залишилось не так багато. На ту омріяну мить коли вона, тай і він можуть насолодитись компанією одне одного не думаючи ні про що. Поки в них є ця можливість, яка зовсім скоро стане спогадом, чи то мрією якій ніколи не здійснитись…