***

Дзвінок розпливається по кабінеті відлунням. Всього декілька секунд, перш аніж Хенбок натискає на кнопку гучності, боючись заважати іншим працівникам та відволікати їх своїм телефоном. Це точно не професійно.

Вона все ж перевіряє кому потрібна під час робочого часу і прочитавши на екрані «Хьону» її серце мало не зупиняється. Невже щось трапилось?

Зранку вони перекинулись тільки вітаннями «доброго ранку». Мун Бін вже був дома, й сьогодні вони разом їхали на роботу. А враховуючи що під час останньої зустрічі Хьону і Хенбок, їм обом було до неможливості незручно, то вони й не знали чи варто про ще щось говорити. І знову ж таки, тепер коли що ранку дома буде Бін, вони навряд чи знову зможуть радісно, крізь щирі ясні посмішки, бажати одне одному «гарного дня».

Тремтячим пальцем вона підіймає виклик та прикладає телефон до вуха.

-Так? Алло?

-Вибачте що відволікаю від роботи, прийшов кур’єр, для вас посилка, забирати та підписатись за вас?

-Посилка? Ах точно, від батьків… гаразд заберіть, будь ласка.

-Добре, тоді більше не тривожитиму.

Він першим поклав слухавку, а дівчина заспокоїлась, все-таки нічого поганого що спало на першу думку не сталось. Й здається збентеженості після того зловісного вечора в їх розмові не відчувалось.

Невже й дійсно вони вдаватимуть що нічого не сталось? Головне слово «вдаватимуть» тому, що насправді забути не вдасться ні йому, ні їй.

Робочий день минув не помітно. Точніше повністю в непотрібних думках. Як і вся дорога до дому. Вона знову поверталась одна, без чоловіка що працює в тій же компанії. З яким вони одночасно прийшли на цю роботу ще чотири роки тому, хоч з того дня вона як була асистентом, так й залишилась, а Бін з адвоката вже заступник керівника компанії, авжеж вони не можуть повертатись в один час до дому, хоча робочий час для всіх працівників однаковий…

Вона переступає поріг дому. Втомлена, задумана, знесилена - більше морально аніж фізично.

-Я повернулась!

Гукає вона одразу весело хай як їй важко це робити. Вона одразу чує швидкий тупіт маленьких ніжок і це її неабияк зцілює.

Вона сідає навпочіпки й розкривши руки для обіймів, чекає коли на неї налетить Юма.

Як тільки маленьке тіло опиняється в її обіймах вона міцно стискає його та не настільки щоб завдати  болю, і гучно вдихає його аромат, занурюючись носом у дитяче волосся.

Дитина доволі швидко виривається, незадоволений довгим стоянням на одному місці.

-Пливіт мамусю, ти плацювала?

-Авжеж котику, ти скучив за мною?

-Так! Сильно-сильно! Хьону теж скучав за тобою!

Дівчина на мить розгубилась, особливо коли підійняла погляд і побачила такого ж розгубленого хлопця. Але знову посміхнулась вже більш ніяково, і глянула на Юму.

-Рада це чути, я теж скучила.

Вона підвелась на ноги, підійшла ближче до хлопця й крадькома зустрілась з ним поглядом, вже збиралась пройти повз нього, та тільки зачула його голос одразу спинилась.

-Ваша посилка на кухні, не знав куди її віднести тому залишив там.

-Добре, дякую.

Вона попрямувала до кухні, маленький хлопчик побіг за нею. Для нього вміст коробки точно був цікавішим аніж його мамі. Хьону був в цьому впевнений, бо за пів дня втомився повторювати «Не можна брати чужих речей без дозволу» цьому бешкетнику.

-Мамусю, а що це таке? Що там? А хто це дав? Це тобі?

Швидкість питань дитини була більшою аніж швидкість рухів Хенбок що так повільно (на його думку) ставила коробку на стіл, брала ножа та ним розрізала скотч.

-Це від бабусі та дідуся. Там мають бути мої дитячі речі.

Хьону підібрав свій рюкзак, перевірив чи нічого не забув, після того разу з телефоном це є обов’язковим етапом.

-Якщо на сьогодні все, то я вже піду.

Дівчина підняла погляд, щоб попрощатись. Він важливіший за якусь коробку.

-Дякую за роботу, до завтра.

Вона не втрималась і ледь усміхнулась йому, він бува, теж хотів подарувати легку посмішку, але в останній момент передумав, точніше зачув як відчинились вхідні двері й в дім увійшов її чоловік.

-До завтра.

Мовив він і попрямував до виходу проходячи повз Біна. Тільки кивнув йому головою замість прощання не маючи бажання з ним говорити, й той повторив цей рух у відповідь.

Поки Хьону взувався, Бін вже був поряд кухні, але навіть не переступив порогу залишаючись на коридорі.

- Привітик Юма, допомагаєш мамі?

-Так! Йдеш з нами..?

Хлопчик навіть не договорив коли батько його перебив.

-Мені ще треба працювати, грайся з мамою. Я вже повечеряв тож не чекайте мене.

І навіть не зачекавши відповіді від сина чи дружини він пішов геть до кабінету.

Хьону який все це чув та бачив, тільки стис кулаки та борючись з гнівом вийшов з дому. Досі не вірячи що Хенбок обрала такого чоловіка, що відноситься до неї та їх дитини наче їх і не існує, який думає тільки про роботу й не може хоча б трохи приділити уваги своїй сім’ї.

Хенбок заслуговує на краще ставлення. Заслуговує, щоб їй щодня нагадували яка вона чудова мати, працьовита господиня, неймовірна дружина, та просто прекрасна дівчина. Заслуговує, щоб її кохали найпалкішим коханням, і постійно про це не те що говорили, а кричали, щоб вона ні на мить не засумнівалась у протилежному.

Юма заслуговує на батьківську увагу та любов. Щоб він сміло міг в майбутньому попросити поради в батька не боячись почути «я зайнятий». Щоб знав що він має на кого покластись, бо мамине крихке плече не завжди витримає всі проблеми хлопчика. Щоб при згадці про батьків він щасливо згадував своє дитинство, про їх підтримку та любов, як мами, так і тата. 

А це геть не те що вони отримують.

Бок врешті відкриває коробку після того, як почула що зачинились вхідні двері за Хьону. Наче мирячись з цим фактом що він вже пішов. Так швидко. Знову так швидко.

-Це малюнки? Ти малювала?