*** Колись…***

-Бок, мене підвищують! Тепер я головний адвокат! Ах, не уявляєш який я щасливий, тепер я точно забезпечу нашу сім’ю, тебе й нашого маленького Юму.

-Я рада за тебе Бін…

Дівчина натягла посмішку, хоча в голові наче кадром з фільму пронеслись їх студентські роки, і тоді в її уявленнях про майбутнє це повинна була бути її фраза про підвищення, а точно не його, хто ніколи не мав це на меті, в першу чергу. Але роки минули й усе змінилось. В її студентських уявленнях також не було чоловіка в її двадцять чотири роки, а у двадцять п’ять: дитини. Вона й гадки не мала заводити сім’ю до тридцяти, та й загалом сім’я не була важливим досягненням життя для неї ніколи.

-Так приємно знову повернутись до роботи, знову бути потрібній комусь окрім дому та хатніх справ, знову спілкуватись з людьми та щось робити для кар’єри, хай я досі асистент, але тепер коли я повернулась з декрету я можу рухатись далі. Фух, звучить гарно, так і скажу Біну коли він повернеться.

Хенбок намотувала кола по домі очікуючи чоловіка. Вона вперше повернулась до офіційної роботи після вагітності й це так ощасливлювало її. Хотілось якомога швидше цим поділитись з ним.

Ось він нарешті заходить у дім. Гукає «Я повернувся!» й знімає взуття. Щаслива дівчина біжить йому на зустріч. Не втримується і накидається на нього з обіймами.

Він на мить застигає, здивований такими діями. І згодом розчаровано видихає.

-Тобі вже хтось розказав? Чорт, я хотів першим порадувати тебе…

Дівчина не зрозумівши віддаляється розриваючи обійми.

-Ти про що? Що розказали?

-Про моє підвищення звісно. Стоп, так ти не знала? Тоді чому так поводишся?

В середині все скрутилось. Але різко помінявшись в лиці та не видаючи розчарування, болю, ніяковості та розгубленості просто натягнуто усміхнулась.

-Звісно підвищення, я думала щось і ще, я так рада за тебе!

-Дякую, стати заступником директора, я навіть не мріяв про таке...   

Знову серце пропустило удар, болісно стискаючись наче на нього щось величезне тисне з усіх сторін. Розчап, розчарування, солодкий біль, врешті заселились в її серці в той момент. Тепер остаточно утворюючи найбільшу комірку, що стане головною в усіх подальших життєвих подіях, в якій накопичувались всі негативні емоції що вона ховала за натягнутою усмішкою. Всі ті миті що раніше доводили її до тихих сліз у ванній, чи спальні, про які ніхто не знав, також нагадали про себе та влаштувались у тій комірці по зручніше.

-Так, це дійсно неймовірно!

Додала весело вона, хоча в середині майже ридала.

-Вечеря вже готова, ти починай, я зараз підійду, мені треба до ванної.

-Добре.

Й вона обернулась до нього спиною, більше не натягувала посмішки, а абсолютно з природними емоціями смутку та безпорадності прямувала до ванної кімнати, за дверима якої вона змогла пустити усі почуття на волю. Увімкнула воду, щоб та просто стікала й перекривала звук її й так німих схлипів. Вона ж то вже навчилась плакати так щоб ніхто не чув, і ніколи не дізнався про те що в неї в середині.

Накопичуючи негатив в собі, поки він поглинав її все більше й більше…