***

Знову вечірнє небо вражає своєю колірною гамою. Як тільки вмикаються ліхтарі на вулиці, це стає вже не таким прекрасним, але своя цікава атмосфера все одно присутня. Але навіть так, ноги знову вели її як на автоматі в сторону дому.

Очі заплющувались на ходу, хотілось пірнути в цю вечірню мить, вдихаючи тепле повітря з легким вітерцем, які були як природна колискова, заколисуючи з кожним кроком.

Ось уже двері дому. Можна видихнути з полегшенням. Ще мить і вона зможе впасти на м’яке ліжко та простягнувшись відпочити. Бо це її територія, тут вона в безпеці й не повинна хвилюватись ні про що.

Дверна ручка прослизає під рукою, двері ледь скрипнувши відчиняються дозволяючи вдихнути, до болю в серці близький, запах дому.

Крок і вона в середині. Взуття саме спадає з ніг і вона стає навшпиньки, щоб розім’яти стопи після стількох годин тісноти.

-Я дома.

Гукає вона за звичкою ледь чутно, байдуже чи чує її хтось. Вона це говорить в першу чергу собі. Щоб відкинути зайві клопоти й зануритись в домашню атмосферу.

В ніздрі вдаряється різкий запах пахощів. Такий незвичний, дивний, але до біса приємний. Цікавість перемагає й вона крокує на слід посилення запаху. Дійшовши до кухні знову зробила глибокий вдих заповнюючи легені цим пряним ароматом. А живіт скрутило від різкого відчуття голоду. Стоячи в межах дверної коробки сперлась головою до стінки й так втомлено, але весело усміхнулась, споглядаючи картину що не могла не радувати око.

Її син сидів за столом, набивши щоки як хом’як, бува, вже хотів облизувати тарілку з якої їв, поряд нього Хьону який саме забирав посуд йдучи його мити. Він дивився на Юму досі з широкою яскравою усмішкою, схоже теж вражений миловидністю дитини та його кумедністю. Тільки вставши за столу він помітив у дверях її.

-Добрий вечір, ви вже прийшли.

Озвучує він й так явний факт і довго не затримуючись прямує до раковини.

-Так, я вже дома… як минув день?

Вона врешті відривається і підходить до сина, легко цілує його в досі набиту щоку.

-Все добре синку?

-Пливіц мамушю! Я штіки хоцу лоскашати!

-Прожуй гарненько, а тоді все розкажеш, добре?

Хлопчина кивком погодився, а Хенбок досі не полишаючи втомленої усмішки відійшла від дитини до хлопця.

-Залиште я помию, це ж не входить в ваші обов’язки.

- Нічого страшного, це не важко для мене, бачу що ви втомились. Ви будете вечеряти? Я приготував більше, щоб й для вас вистачило.

Хенбок не приховала легкого здивування, розвівши брови й привідкривши рот.                            

-Справді? Я вже забула як це, коли хтось готує для мене…

-У вас в сім’ї готуєте тільки ви?

Спитавсь він ненароком, не відриваючи погляду від миття посуду.

-Так, повинна тільки я…

Хенбок опустила погляд, більше не усміхалась. Але Юма як завжди нагадав про своє існування заставляючи в будь-якій ситуації натягувати  посмішку.

-Мамусю я стільки хочу лосказати! Їжа Хьону така смачнюча! Я тепер хочу їсти тільки те що готує Хьону!

-Ох, справді?

Дівчина збентежено знову глянула на хлопця, він же трохи ніяково усміхнувся і витерши мокрі руки в рушник, звів плечами наче: «я тут ні до чого».

-А ще він знає так багато ігол! Ми глались майже весь день! А ще він вчив мене писати! А ще ми малювали! А ще, ще…

Він бува, хотів захопливо продовжувати перелік, але Хьону посерйознішав і приклав палець до губ, на що Юма одразу зреагував.

-Юма, мама дуже хоче почути всі твої історії та враження, але вона тільки прийшла з роботи, і глянь, вона дуже втомилась, тому не галасуй так сильно, почекай трішки щоб вона хоча б помила руки й повечеряла, адже вона не знатиме що ти говорив правду про мою їжу поки не спробує, гаразд?

Він був досі серйозним, в жодному разі не злим чи агресивним, просто серйозним, на лиці майже не читались емоції, тільки в кінці він здійняв одну брову і легко кивнув головою пояснюючи своє «гаразд?» як питання на котре відповідь має бути «так».

Хенбок дивилась на Хьону як в перше, всі дні думала як він зможе контролювати дисципліну дитини цією вічно широкою усмішкою, але тепер усвідомила що геть не знає його, і щойно побачила з зовсім іншої сторони. Серйозного, стриманого та відповідального коли це потрібно.

Він став в її очах геть іншим, аніж коли бачила його мило-веселі взаємодії з Юмою, і ще іншим аніж коли він ставав серйознішим при розмові з нею на одинці, і ще іншим як коли крізь серйозність прослизала злість, при згадці про недостатню увагу Біна в вихованні Юми.

У нього ще стільки непізнаних нею сторін. Мабуть, логічно, це ж по суті їх друга чи якщо відокремлювати ранок та вечір, то третя зустріч. Вона чомусь геть не пам’ятала цього факту. Вони практично незнайомці одне одному. Але вона вже вважала його своїм об’єктом захоплення. Тепер, їй ще більше хотілось дізнатись про нього ще щось, ще більше довідатись про його інші сторони та емоції які він використовує, і як їх демонструє.

Їй було достатньо одного слова з його вуст, її імені в порівнянні, щоб вона вже вважала його близькою людиною. «Щастя?» - знову пронеслось в голові його голосом...

Мабуть, вона божевільна, що залишила свого єдиного обожнюваного сина з майже незнайомцем, покладаючись тільки на свої дурні емоції та відчувши раптовий досі незнайомий потяг до нього. Але ні, він був знайомим її подруги, ось чому вона довіряла йому в плані виховання своєї дитини. А щодо захоплення, палкої цікавості, дивної жаги та пекучо-приємних відчуттів в середині, то це сталось би за будь-яких умов їх знайомства. Вона точно була в цьому впевнена. Хоча й досі свідомо не думала про те що творилось в її голові поряд нього, не питала чому в середині все перевертається, тримаючи з ним зоровий контакт. Вона чітко знала що це відбувається з нею і могла це визнати, але вона не ставила собі питань «чому?» і «як?» . Поки вона не збиралась досліджувати це питання, бо поки вона не знала що ці відчуття можуть мати колосальні наслідки й що це все не є нормальним для майже тридцятилітньої жінки, котра вже п’ять років заміжня, і в якої є чотирирічна дитина.