*** Колись…***

Я не можу більше сидіти дома, хочу щось робити, мене не влаштовує допомога з твоєю роботою, плюс хатні справи та доглядати при цьому за малим. Я хочу повернутись на своє місце роботи, хочу знову комунікувати з кимось, бути потрібною ще комусь окрім цього дому. Юмі пора в садок, я не витримую його виховання на одинці.

Очі були повні гірких сліз, вона злилась, більше не могла контролювати свої емоції.  Її злість в суміші з болем та виснаженням дали збій на сльози, які душили не даючи дихати, кожне слово проговорене нею було роздільним, за кожним слідувала певна пауза, букви злітали з язика так важко, але чітко.

-Я ніколи не перечив тобі, тому якщо ти хочеш повернутись до роботи, то знайдімо для Юми хороший дитсадок. Вибач, що не можу приділяти вам стільки часу, скільки б хотілось…

Він дививсь на неї з відчуттям провини, та розумів що не здатен щось змінити, що не готовий мінятись, що він ще тоді, далеко до народження сина, ще при новині про вагітність просив в неї вибачення. Як він сам собі пояснив: за те що вона обрала його, що залишилась з ним хай і це може бути боляче для неї та й для нього також, що вона погодилась на таке життя про яке точно не мріяла, він же знав якими були її плани та сподівання. Він не хотів її втратити, вона завжди була поряд та вміла зарадити в будь-якій ситуації, разом їм було добре, хай вони й кохали колись інших та усвідомлювали що не згодні втрачати одне одного, тому їх дружба й стала шлюбом. Міцна дружба, з дружньою любов’ю, переросла в стосунки без кохання.

Бути разом їх ощасливлювало, та у житті разом можна було тільки нав’язати щастя. Вони це усвідомили тоді, коли вже було надто пізно щось вертати. Хай вони досі любили одне одного і не хотіли втрачати назавжди, але розуміли вже тоді, що бути поруч як сім’я точно не робить їх щасливими. Та вже надто пізно.