*** Колись… ***

-Підемо разом до дому?

-Так, зачекай декілька хвилин, я вже збираюсь.

Дівчина звіряється з годинником, стоячи на місці в очікуванні, стрілки пливли надзвичайно повільно. Очікування… Скільки разів вона чекала на нього, жодного разу так не нервувала та не проклинала годинник на ймовірну несправність. Годинник був витвором лінивців не інакше. Хоча цей самий годинник зранку просто летів зі швидкістю світла, коли вона одягалась на роботу. Не логічно якось, якби годинникам був потрібний сон це б мало якийсь сенс, чому до вечора він уповільнюється наче від втоми.

-Вибач, що змусив чекати.

-Нічого.

Радісно відповідає вона, хоча хвилювання досі нікуди не ділось. Вони мовчки крокують до виходу, тільки на вулиці Бін бере її за руку, швидше механічно аніж з прямого бажання та усвідомлення, так само й вона стискає пальці на його долоні просто за звички.

- Бін…

- Так?

- Я вагітна.

Хватка руки слабшає, він зупинився на місці усвідомлюючи почуте, дивився в її очі наче вперше бачить.

В той вечір вітер був сильнішим аніж зазвичай. Волосся дівчини розвівалось, прядками закриваючи обличчя. Листя з дерев обабіч дороги, літало в повітрі кругами, не поспішаючи падати на землю. Місяць повинен бути яскравим та сірі хмари повністю закрили його залишаючи освітлення на вуличні ліхтарі. Згідно з прогнозом, день мав бути без опадів, та краплі що раз за разом відбивали ритм об асфальт доводили протилежне.

На шкірі виступали сироти, чи то від сильного вітру, чи від холодних крапель дощу що стікали тілом, чи від незрозумілих емоцій що полонили їх обох. Або усе й одразу.

Здавалось що ті стрілки годинника знову дрімають та навпаки, вони йшли у звичному темпі, а точніше прослизали непомітно, змінюючи своє місце без попередження, хвилинна стрілка як королева  впевнено крокувала все далі, поки секундна як мале грайливе дитя втікало не в силі наздогнати.

Каплі дощу скупчувались та як за покликом звали своїх приєднатись, утворюючи вже добрячу пелену. 

Поки їх одяг намокав, вітер вже був не силі підіймати важкі мокрі полотна, й волосся вже не літало грайливо лоскотавши шкіру.

Мить коли здавалось дощ одночасно став ще сильніше та майже зупинився, вітер затріпотів та затих, хмари розійшлись даючи дорогу величному місяцю. Він зробив крок їй на зустріч, міцно обійняв за мокрі плечі, не звертаючи уваги як пальці плутаються у неслухняному волоссі, його дихання було гучним та важким. Гучнішим за шум вітру, важчим за каплі дощу. Але голос що пролунав далі був як і той величний місяць, що з’явивсь неочікувано і додав геть інших барв до цього моменту.

-Дякую та вибач…

Слова які сколихнули гірше землетрусу, тоді дощ остаточно стих, а вітер більше не бентежився. Слова нечіткі як відображення у воді в порівняні з дзеркалом. Багатозначні та частовживані слова без пояснення. Вони завжди набували різних значень, за різних обставин. Та тут вони означали стільки всього що легше було просто сказати. Нічого не пояснивши, та й нічого більше не хотілось чути. Не в той момент. Не тоді.

Значення стало цікавим та важливим тільки тоді коли слова вже втратили свою суть та форму. Сказані так давно, що й пригадувати немає сенсу.

Більше не важливо що було. Минуле на те й минуле. Не повернеш, не спитаєш, не дізнаєшся, не договориш, не зміниш.

Воно існує тільки в моменті. І залишається, або вертатись до нього у спогадах, або забути назавжди, наче цього ніколи й не було.