***

-Хенбок…Хенбок? Чуєш?

-А? Що? Ти щось казала?

Мія осудливо похитала головою.

-Мені лячно дивитись на тебе... Тобі потрібний відпочинок.

- Хіба зараз не відпочинок?

- Сидіти на дитячому майданчику глядячи дітей ти це називаєш відпочинком? А коли ми підемо по домах ти або прибиратимеш, або готуватимеш паралельно дивлячись за Юмою чи навчаючись з ним, а потім до ночі ще працюватимеш.

- Я вже звикла, все одно скільки б не робила свекруха продовжує називати мене непутящою, бездарною, непотрібною. Останнім часом вона все частіше заходить до нас...

- Боже, ви з Біном вже дев'ять років разом, п'ять як одружились і їй досі хочеться доставати тебе? Божевільна стара, коли вона вже втихомириться!?

- Відколи помер тато Біна вона стала ще страшнішою, колись я думала що йому завжди все байдуже, взагалі його голос чула всього декілька разів, але схоже він все-таки стримував її, можливо не дозволяв так часто приходити до нас як це робить тепер. 

- Ти за крок від зриву, ти дійсно лячно виглядаєш, твої круги під очима видніються за кілометр, я забула як звучить твій сміх, не пам'ятаю коли востаннє бачила як посміхаються твої очі, а не натягнуті губи, що разу твоє  "все добре" ріже вуха з якою гіркотою ти це промовляєш! А ця відьма ще сміє тебе чіпати?

- Поки у мене є Юма, мені байдуже на все навколо.

- Але такими темпами, чи довго ти будеш у нього?

Вона більше не могла дивитись в очі подруги усвідомлюючи що та абсолютно права, але навіть розуміючи що кожне слово істинне, вона не може це змінити, не знає як зарадити самій собі.

Гучний телефонний дзвінок дозволяє забути ці гнітючі думки. Хоча минає декілька миттєвостей перш аніж Хенбок все-таки відповідає.

- Слухаю?

- Пані Мун, телефонуємо, щоб повідомити що з першого по чотирнадцяте, дитсадок не працюватиме через ремонт.

- Гаразд, зрозуміло...

Вона опускає телефон, повертає розгублений погляд на подругу і секундно наскільки тільки могла злісно викрикнула:

- Дідько!

За цим з всієї сили жбурнула телефон об землю.

Здивована такою поведінкою подруга мовчки дивилась на неї чекаючи коли вона заспокоїть свій пил.

Вона заплющила очі переводячи дихання, а руками стикала краї лавки на якій сиділа.

-Садок Юми закривають на два тижні. Що мені тепер робити?..

Її голос став спокійним, хоча розумілось що вона знову просто душить емоції в собі.

- Може наймеш няньку?

Хенбок знову глянула в очі Мії, роздумуючи над її словами.

- Я точно не стану просити відьму… Схоже це єдиний вихід, дякую, не впевнена що сама б догадалась до цього, хоча треба ще поговорити з Біном…

-Брат мого чоловіка вчиться на вихователя, він шукає підробіток та няньчить дітей, я можу попросити його посидіти з малим ці два тижні.

-Хлопець нянька? Байдуже, головне, щоб з Юмою все було добре.