*** Колись…***

-Мамо, тату, ми збираємось одружитись.

В кімнаті зависла густа тиша, здавалось навіть всі машини та птахи за вікном затихли, собака в домі не видавав жодного звуку, а годинник на стіні так просто зупинився.

-Ти жартуєш?

Видала глузливий сміх жінка. Коли у відповідь не почула нічого її лице перекосило від миттєвого гніву.

-Ти серйозно? Бін! Навіть не кажи що правда одружишся з нею!

-Мамо! Ми вже давно разом, в офісі думають що в нас роман, а не стосунки, ми хочемо одружитись!

-Але ж з нею!? Я дійсно думала що ти опам’ятаєшся за стільки років! З Софі ти був ще зі школи, а через цю… кхм… зійшов з глузду!

-Ми надішлемо вам запрошення, а далі вирішуйте самі чи приходити. Але цей факт залишається незмінним, Хенбок буде моєю дружиною.

Хлопець потяг дівчину за руку геть, залишаючи роздратовану жінку сам на сам зі своїм гнівом, що душив її як змія замотавшись навколо шиї.

-Вибач за її поведінку, я ще поговорю з нею, переконаю прийняти тебе.

-Ми зустрічаємось вже чотири роки, але вона досі не збиралась приймати мене…

Хлопець міцніше стис дівочу долоню, коли вона саме послабила руку хотячи розірвати їх замок.

-Ти виходиш за мене, а не за неї, не думай про цю розмову, це ніяк не впливатиме на нас.

-Дякую що залишаєшся зі мною, навіть за таких умов.

Вона посміхалась йому коли за цими усміхненими устами крився неймовірно глибокий біль, про який вона ніколи й нізащо не розповість, не тоді коли він так тримається за їх стосунки, і йде проти волі власної матері, тільки щоб не зробити боляче дівчині котрій обіцяв завжди оберігати ще за часів дружби. Але їй від цього факту стає тільки болісніше, і кожна подібна розмова та ситуація збільшує накопичений біль, міцніше в’їдаючись всередині, та займаючи що разу більше простору в голові, серці та душі.