***

«В мене сьогодні понаднормова, ти забереш Юму?»

«В мене зустріч після роботи, не зможу.»

«Тоді знову проситиму Мію…»

Дівчина важко видихає закриваючи чат з чоловіком та набираючи номер подруги.

-Забрати малого?

Чується одразу після гудків і вона з ноткою сорому та водночас ледь весело погоджується.

-Вибач, це точно востаннє, чесно-чесно!

-Добре, набереш як закінчиш.

-Дякую Мі…

Хенбок ховає телефон, не маючи часу скаржитись на те що все знову не по плану, вона концентрується на роботі, котра по правді вже сидить в печінках.

Дорога до дому подруги минула надто непомітно, мить тиші пішки здавалась мізерною секундою, якою не можна було насолодитись після божевільного робочого дня, а точніше місяців таких днів під ряд.

-Мамусю!

Гукає малюк і посмішка сама з’являється на обличчі, байдуже якою втомленою та виснаженою фізично й морально вона є.

-Заскучив сонце?

Вона підіймає хлопчика на руки та треться носом в його щічку, вдихаючи найрідніший запах.

-Дякую, він не бешкетував?

Запитує коли помічає перед собою подругу.

-Ні, наче янголятко, як і завжди.

Хлоп’я тихенько позіхнув.

-Ми йдемо, поки він ще не заснув на руках.

-Обережно щоб ти не заснула дорогою…

Вони зчепились пронизливими поглядами, не потрібно слів, щоб й так все зрозуміти. Те як Мія читає її наче сканер, й навіть не говорячи напряму Хенбок розуміє все що вона намагається до неї донести.

-Зі мною все буде гаразд.

-Хочу в це вірити.

-Зустрінемось на вихідних?

-Авжеж.

До дому хвилин зо п’ять пішки, але саме ці хвилини здавались нескінченними. Не вона йшла, а ноги вели її до будинку, бо свідомості вистачало тільки щоб перевіряти чи ще не спить Юма.

Коли ж вони двоє переступили поріг квартири, в очі вдарило разюче яскраве світло лампочок, в порівнянні з вуличними ліхтарями воно змусило прижмуритись.

-Бін? Ти дома?

Гукає вона знімаючи взуття з напівсплячого хлопчика.

-Що це за матір така що вертається до дому затемна, ще й так дитину мучить?

По тілу проходить мандраж тільки зачувши цей хрипкий жіночий голос.

-Вашого сина теж ще немає.

Огризається вона піднявши малого на руки та тільки тепер глянула на свекруху що стояла за декілька кроків попереду.

-Він хоча б нормальні гроші заробляє, сім’ю годує.

Хенбок не в змозі сперечатись, сама ледь стоїть на ногах так і ще дитина майже спить на руках.

-Юма хоче спати, ми йдемо в спальню, на добраніч.

Вона миттю пройшла повз жінку що хотіла ще щось відповісти й замкнула перед нею двері до спальні.

-Ні виховання, ні манер, як він одружився з такою? Ще й дозволяє їй дитину виховувати…

Бурчить стара під дверима знаючи що дівчина все чує.

Вона вже звикла, тому й не реагує. Майже. В середині що разу все стискається як під важким пресом, тіло кидає в жар як влітку на палкому сонці, а очі обпікає як від кислоти.

-Мамусю…

Промовляє тихенько хлоп’я і вона тоді справді не реагує на почуте. В неї є він, найдорожчий в цілому світі син, тому не важливо як її сприймають інші.

-Йдемо спати котику.

Лягаючи разом в ліжко та слухаючи як він тихенько сопить заплющила повіки, крізь які вже пробивались солені теплі доріжки, беззвучно стікаючи по щоці…