*** Колись…***

Ці спогади, вони досі були такими близькими наче це сталось тільки вчора. День їх знайомства, про який вони згадували так часто, але менш цінним від того він не ставав. Та з роками й це зійшло нанівець. Обоє чітко пам’ятали той день. Він завжди був особливим в їх спогадах, так само як той день коли вони вперше поцілувались, коли почали зустрічатись, коли в них було весілля, коли дізнались що стануть батьками й коли в них народилась дитина.

Всі ці спогади були дорогоцінними, найчуттєвішими, прекрасними та незабутніми. Але з кожною наступною хвилиною, з кожною годиною буденності, з кожним днем одноманітності все стихало і більше не набувало тих кольорових барв що раніше…

-Вибачте, не підкажете де знаходиться аудиторія 224?

- Підказав би, але і сам її шукаю.

Ось перше що вони сказали одне одному. Тоді він ніяково усміхнувся, а вона йому у відповідь.

- Ах, ось як...

- Це точно не в цій стороні, я саме звідти прийшов.

- І не в тій, бо звідти йшла я.

-Тоді пропозиція, разом йти туди?

-Гаразд…

Вони обоє дивно усміхались, чомусь збентежені цією звичайною розмовою.

-Ви теж з юридичного?

-Так, ви теж? Чула що ця пара має бути потоком для декількох спеціальностей.

Раптово, йдучи коридором знову почали розмову. Він кивнув їй на знак згоди.

-Схоже доля підкинула нам шанс познайомить швидше за всіх, до речі як вас звати? Я Бін, Мун Бін.

- Сон Хенбок, можна на «ти».

-Щастя?

Перепитав він одразу, що ще більш збентежило дівчину тієї миті, хоча він був останнім хто спитав це після її вступу в університет.

До моменту коли її вік дійшов до відвідування дитсадка ця дитина думала що її звати «Хеппі», з англійської «щастя», бо так її кликали всі родичі, тільки потім коли незнайомі раніше виховательки кликали її Хенбок що з корейської «щастя» то вона ще не відгукувалась на це звертання, й вже опісля вона пізнала, мабуть, одне з найбільших здивувань у своєму житті. Згодом, в школі її часто перепитували чи вона це «Щастя»? Вже у свідомому віці її дістало що разу чути це питання, й коли вона вступила в університет гадала що знову чутиме це, але ні. Він єдиний хто це спитав і до наступного разу минуло достатньо років, щоб самій забути що означає її ім’я.

Одразу після їх знайомства, вони зустріли десятки інших людей, що стали їхніми одногрупниками, але, мабуть, вплив спогаду найпершого студентського знайомства дав рушійну силу та зблизив саме їх двох на всі наступні роки. З тієї миті як вони вперше зіткнулись, більше не віддалялись. Спочатку впевнено називаючись першими знайомими по навчанні, пізніше друзями, далі найкращими друзями, коли в котре гуляли на вечірці та п’яні поцілувались, з ніяковості назвались парою. Коли вони вже не були одногрупниками, а разом пішли працювати в одну компанію, їх стосунки тривалістю в декілька років вважались службовою інтрижкою, тому статус «чоловіка та дружини» теж настиг їх відносини.

Навіть якщо їх батьки не були раді бачити цей союз, тиск стосовно питання «коли вже діти!?» був надто сильним і згодом їх пов’язував статус не тільки «чоловіка та дружини», а ще й «матері та батька».

Кожний наступний крок в їх відносинах став наслідком інших обставин, окрім їхньої дружби. Вони дружили наче не з початку навчання, а з самого народження, а й то загалом ще з попереднього життя. Їх часто шиперили знайомі, але вони самі навряд чи думали одне про одного в романтичному сенсі. Вони дійсно подобались одне одному, навіть щиро любили, за кожне погане слово зі сторони могли задушити, ніколи б не дозволили ображати когось з них, бо їх дружба здавалось би швидше нагадувала брата та сестру, які до останнього стоятимуть горою одне за одного і це було вже на рівні рефлексів чи інстинкту.

Хай там як, вони самі що разу робили вибір. І остаточним вибором було стати справжньою сім’єю, як кохані батьки з дорогоцінною дитиною, а не як брат та сестра якими вони були постійно без нав’язування інших…