Вступ

Спогади. Річ дивна та інколи нелогічна. Чомусь говорять що погані спогади завжди закарбовуються в пам’яті краще за хороші. Та буває, що саме хороші спогади болять найбільше. Адже це вже спогади, їх не повернеш з плином часу, вони сидять в середині та ятрять душу нагадуючи, як колись було гарно, весело та чуттєво, а зараз цьому всьому настав кінець.

Ностальгія річ не менш дивна. Чомусь людський мозок завжди все видозмінює. Згадуєш як це було, а повернувшись в ті часи, бачиш все з іншої сторони, не таке прекрасне, не таке чудове, не таке захопливе яким воно було в пам’яті.

І не розумієш, чи це ти змінився, чи все навколо? Місця що були особливими, люди що стали рідними, події що гріли серце, деталі що завжди були цінними.

Час не стоїть на місці. Хай інколи здається що за швидкістю хвилин не встигає навіть метроном, а години прослизають між пальці наче пісок. Не встигнеш прокинутись вже настає ніч, тільки задрімаєш вже потрібно прокидатись. За плином часу та буденності це здається дріб’язком. Але ж ні, здається дитя тільки народилось як ось воно вже видає свої перші звуки, ще мить і воно вже сидить та починає повзати, що дня прогрес, що дня непомітні буденні моменти приводять до того що дитина вже сама ходить та промовляє слова, але ж наче тільки вчора вона народилась?

Найдивніша річ в плині часу – буденність. Ти не звертаєш уваги на час, живеш… щоб жити. Звучить нелогічно? Ні. Прокинутись, піти на роботу, повернутись до дому, зробити хатні справи, лягти спати. Й так по колі. Життя чи виживання? Жодної різноманітності. Жодної цікавості. Жодного прояву того що ти дійсно живеш.

Депресія? Криза якогось там віку? Емоційна нестабільність? Ти сам собі це нав’язуєш! Всі так живуть і ти нічого не вигадуй!

Ха… І зрештою ти продовжуєш винити себе, бо не сторонні ознаки натисли на тебе, а ти сам дозволив піддатись цьому.