Глава 12

Глава 12

Юлій сидів на асфальті, навколо були люди, а це хто: ну звичайно ж Цукерка, Пупсик, Майстер, чи хто це тепер… А ще на Юлія дивилась Мадам, він її впізнав, це точно була вона… Попереду лежав зламаний надвоє стовп. Юлій подивився на місце переламу стовпа – якраз на рівні Юлієвого лоба. Юлій підняв голову і вдивився широко розкритими очима в очі своїх колишніх колег. «Що, все починається знову?» - проскочила така болюча думка в голові Юлія. А люди дивились на Юлія не менш здивованими очима та про щось говорили між собою.

Але минуло ще якісь дві-три секунди, і тут Юлія пронизав страшний головний біль, болів не лоб від удару, біль відчував мозок і було відчуття, що в голову входить неймовірний потік думок, розштовхуючи одна одну. Юлій відчув себе акумулятором, який вирішили миттєво зарядити. Він схопився за голову і застогнав. Але минуло ще кілька секунд, і біль минув, як і не бувало. Але прийшло інше…

Юрій закрутив головою, почав вдивлятися в обличчя людей навколо.

Юрій! Юрій! Так, він Юрій! Це влетіло в його голову разом із думками, і це ім'я в той же час зайняло основне місце у пам'яті. А тепер на Юрія дивилися його кохана дружина, він її впізнав по вигляду її очей, а її ім’я – Вікторія... І Юрій тільки зараз подумав, а Юлій же так і не спитав в Мадам, не спитав її ім’я?.. Юрій ще раз вдивився в очі дружині, зовсім іншим поглядом і все згадав, навіть ще з життя Юлія, ще того… Ну да й ладно, це вже в минулому!

А зараз на Юрія дивились його начальник, ну той, що на заводі, Юрієві великовіковий сусід та допитлива сусідка. У далеких куточках пам'яті Юрій знайшов, що ці люди якось незвично були пов'язані з ним, колись, але ця далека пам'ять поступово віддалялася, віддалялася, і від неї залишалися лише частинки, дрібні частки, потім уривки, які теж стали розчинятися у хмарі минулого. Але раптом Юрій став усвідомлювати, що він все ж таки добре пам'ятає цих людей та пам'ятає те, як він разом з ними радів, мило розмовляв, дружив, кохав. Юрій почав розуміти, точніше – здогадуватись, що ж із всіма ними сталося, і яку роль в цьому зіграв Юлій, уступивши місце Юрію!

Ще сидячи на асфальті Юрій замотав головою, ніби обтрушуючи з волосся бризки води, відкидаючи вбік усе непотрібне. І тут Юрій знову побачив їх…

Два красиві молоді створіння, тримаючись за руки, йшли алеєю. Точніше не йшли, а пливли, до того це вразило Юрія, чому то знов... Одягнені вони були в ті ж легкі сукні весняного кольору до коліна, які абсолютно не сковували рухи. Він і це згадав. Краї суконь продовжувались гарними ніжками, в міру загорілими, а на ногах – туфельки з застібками та на каблучках. Їх волосся при ходьбі перекочувалося хвилями і спадало на плечі, віддаючи світлом. Дівчата подивилися на Юрія і посміхнулися, просто посміхнулися щасливою усмішкою, а може, й трохи посміялися комічності ситуації – Юрій та поламаний стовп, як мило. Юрій провів їх поглядом – дівчата були молоді, сповнені сил і головне, були щасливими. Юрій ще раз заплющив очі, покрутив головою і знову широко їх розплющив: всі люди навколо були гарні, і вони теж посміхалися щасливою усмішкою. Юрій сторопів від спогаду, що наринув на нього, він згадав, де і коли він цих ангельських створінь вже бачив. Вони йшли, йшли і тепер уже не зникли, в повітрі не розчинились, як колись там, в минулому житті, житті Юлія. І Юрій розплакався.

- Юрій, як ти, ми за тебе злякалися. – На Юрія дивилася Вікторія, і її очі були налякані, налякані за Юрія. - Цей жахливий собака, звідки він тільки-но взявся? І куди подівся?

Вікторія дивилася на всі боки, Юрій дивився на всі боки.

- Давай вже купимо торт і ходімо додому. Ти ж хотів купити торт, пам'ятаєш, до нашої річниці. Діти чекають. До речі, Андрій дзвонив, теж прийде, вони разом прийдуть, з Тетяною.

Андрій? Який ще Андрій. Так! Да це ж молодший брат Юрія...

Юрій дивився на Вікторію, у нього в голові творилося неймовірне: Андрій, Тетяна, діти, так, діти – Тарас та Дарина. І тут Юрій почав усвідомлювати, що спогади про Юлія почали поступово стиратися, стиратися і стерлися раптом зовсім, ну майже… А Юрій цьому вже радів...

Але раптом ще щось сталося…

Поруч із Юрієм знову з'явилися двері. Ну такі, до яких Юрій, точніше ще Юлій, раніше вже трохи звик. З дверей вийшов незнайомий із минулого Юрія чоловік, але знайомий Юлію так, що його впізнав навіть Юрій. Обличчя в людини було пихатим, він дивився на інших людей, що проходили повз нього, нахабно, з висока, але люди, чомусь, на нього ніякої уваги не звертали, вони його просто помічали, обходили й шли далі. І людину це стало злити.

Але тут цей чоловік, як і Юрій, схопився за голову, різко присів на асфальт і застогнав. Він мучився кілька секунд і раптом, як і Юрій, мучитися перестав. Людина знову покрутила головою, але вже інакше, і вже з іншим виразом обличчя. Обличчя було трохи здивоване.

І тут він уже помітив Юрія. На обличчі людини спочатку з'явилася злість, але поступово обличчя почало змінюватися до м'якшого, доброзичливішого. Чоловік заспокоївся, як і Юрій до цього, покрутив головою, відкинувши все непотрібне в сторони, встав з асфальту і пішов геть, як ні в чому не бувало, навіть не обернувшись.

- Це, - Юрій показав Вікторії на людину, що йшла від них, - один із тих ворогів, справжніх ворогів, про яких ти мені завжди так нав'язливо твердила. Тепер і я в них повірив. - Але сказавши це Юрій різко замовк і трохи навіть злякався. Слово «ворог» якось мимоволі зіскочило з його язика, і Юрій почав шукати в пам'яті, що ж воно означає. І він знайшов! Знайшов у віддалених закутках мозку. Але тепер це слово перестало його лякати і дратувати…