Глава 4

Глава 4

Юлій знову стояв перед п'ятиповерховою дерев'яною будівлею та дверима, над якими красувався напис – «Охоронна агенція «ВІРНІСТЬ». Юлій радів: нарешті його підлогове життя завершилося.

- Яка незвичайна назва для охоронного агентства - ВІРНІСТЬ, - ще раз вголос подумав Юлій. Та й ладно, Вірність так Вірність. – Принаймні, виходячи з назви підприємства – охоронне – тут я буду зайнятий серйозною чоловічою справою, а не як минулого разу. Можливо і пістолет видадуть, табельний. - Розмріявся Юлій і без задньої думки увійшов у наступні двері.

Яркий спалах знову на якийсь час засліпив Юлія. Юлій заплющив очі, але вже за мить розкривши їх зрозумів, що зір повернувся. Та Юлій і ще дещо зрозумів - він стоїть неушкоджений, але в якійсь незвичній для себе позі, після чергової метаморфози, намагаючись усвідомити, що ж такого з ним загадкового сталося, поки він був з заплющеними очами. І за мить Юлій прозрів, таки всім тілом прозрів новим для себе перетворенням. І був би Юлій не такий витриманий до стресів, в нього стався б удар... Юлій через силу проковтнув слину і ожвавився від думки, що стоїть вдягнений в шерсть і на чотирьох волохатих лапах. Юлій повернув голову в протилежний бік і побачив облізлий хвіст, що стирчав із того самого, покладеного для хвоста, місця. Благородством шерсті Юлій, виявляється, теж не блищав. А на шиї був нашийник з прикріпленим до нього довгим цепом, який, у свою чергу, був цвяхом прибитий до будки. Юлій сів на землю, поступово виходячи з прострації і глянув у небо. Це як розуміти: ну так, звичайно – «Вірність»! Добре пожартували Голоси, у Юлія тепер нова роль, Юлій тепер – ВАРТОВИЙ ПЕС!

- А-а-а! - прогорлав у небо Юлій, через що з дерев тотчас порозлетілися перелякані горобці.

Юлій, також, зрозумів, що пістолет, звичайно, теж не видадуть. Ну і гаразд… А то веди рахунок патронам, відповідай за втрачені гільзи…

Юлій дав собі установку остаточно заспокоїтися. Він підвівся і почав ліниво переставляти лапи, почав вчитися ходити на чотирьох кінцівках. Рухаючись, Юлій постійно озирався, боявся, що хтось помітить його у цій новій ролі та розсміється.

Але ніхто не засміявся, і Юлій продовжив пересуватися, поступово входячи в раж ходіння на чотирьох лапах замість двох ніг. Він повільно посіменів територією, яку йому тепер належало охороняти. Але зір погострішав, нюх і слух загострилися – позитив!

Юлій почав міркувати: цікаво, і що ж такого страшного і важко переносимого в собачій караульній роботі - гавкай, коли потрібно, коли непотрібно - не гавкай, заліз у двір порушник - вкуси його за дупу і все. Якось пробуду караульним, неважко. Шерсть є – не змерзну. Їсти поставлять, з голоду не помру. Де наша не пропадала, прорвемося!

Ось так, як міг, Юлій себе заспокоював і заспокоїв, поки що…

- Привіт, брате! Чого кричиш! - почувся звідкись верескливий гавкіт. Юлій різко зупинився і почав крутити головою, озираючись.

- Хто тут, - гавкнув Юлій язиком, який до того ж заплітався від страху.

- Це я, твій сусід, через дорогу, бачиш мене? Вітання!

Юлій придивився крізь дерев'яні жердини штакетнику і побачив за сусіднім парканом того, з ким зараз розмовляв. А розмовляв він із собакою. І, як не дивно, Юлій абсолютно розумів цей собачий гавкіт. Жах! Це що, і Юлій тепер гавкає?! Все може бути. У Юлія відвисла щелепа.

- Я Жулик. А тебе як звати?

- Я Юлій, - похмуро промовив наш герой і замовк. Потім знову заговорив, – Жулик значить. Знав я колись одного Жулика, на тебе був чимось схожий.

- Це ж прекрасно! - прокричав пес - невелике сіре непорозуміння на довгих худих лапах з зубами, що стирчали назовні. Він продефілював уздовж паркану і зупинився.

- А ти звідки взявся, тебе начебто й не було?

- Я у двері увійшов.

- А, тоді зрозуміло.

- Що тобі зрозуміло?

- Все зрозуміло. Були двері, ти в них увійшов, двері зачинилися. Ти залишився із цього боку дверей. І правильно зробив. А чи давно ти працюєш охоронцем? – не замовкав Жулик.

- Як тобі сказати, нещодавно. - Юлій був небагатослівний, він ще тільки входив у роль караульного.

- А я ось вже давненько на цепку тут сиджу, пощастило. А раніше все на шабашках.

- А це як? - спитав Юлій знову присівши на землю, тепер уже уважно слухаючи свого нового співрозмовника.

- А так. Бігав, бігав собі міськими вулицями і якось примітив містечко: там купка двоногих періодично з ганчірками якимись на палках стояла і постійно щось кричала. Та і я з ними, за компанію, стояв і гавкав. Їм потім їсти привозили, і мені перепадало. Нормальні були, не злі. Гарна полянка була.

Але потім довелося втекти звідти. Адже одного разу, якісь з каструлями на головах, так черевиками по ребрах пройшлися, що я це назавжди запам'ятав і вирішив долю більше не відчувати, змився звідти.

Після на смітнику перебивався, але не довго, холодно стало. А ось тепер тут – говорю, пощастило. Я добре гавкати вмію, а це тут головне, я гавкаю – мені жерти дають. Ось послухай.

Тут Жулик так розгавкався, що у Юлія у вухах заклало. Крикливий.

- І ти не відставай, треба показувати свою гавкучість господареві. Але, правда, твій - звір, не те слово. Попередник твій, повір мені, не в цукрі був.