І частина «Початок кінця»

Пролог

«Кажуть, що найбільші держави народжуються не із завойованих земель, а з однієї людської мрії.»

Я довго думав над тим, із чого почати свою історію.

Люди завжди прагнули більшого.

Одні все життя женуться за владою.

Інші — за багатством.

Хтось хоче залишити своє ім’я в історії.

А хтось мріє лише про тихий дім, де його чекатимуть.

У кожного свої прагнення.

Своя правда.

Своя ціна.

Я теж колись мав лише одну мрію.

Тоді я ще не знав, що саме вона забере в мене майже все.

Тепер, озираючись назад, я бачу шлях, який пройшов.

Іноді питаю себе лише про одне…

Чи було воно того варте?

— Ясур.

І частина «Початок кінця»

Коли Ясуру було сім років, він зростав у родині, де книги, креслення й цікавість до світу цінувалися понад усе…

Ранкове сонце проникало крізь високі вікна майстерні.

На широкому дубовому столі лежали десятки креслень, дерев’яні лінійки, циркулі й сувої пергаменту.

Семирічний Ясур сидів поруч із батьком, уважно спостерігаючи, як той проводить рівну лінію.

— Тату…

Ганс не підняв голови.

— Мм?

— Чому всі креслення починаються саме з прямої лінії?

Батько усміхнувся.

— Бо будь-яка велика споруда починається з першого правильного рішення.

— А якщо провести її криво?

Ганс відклав перо.

— Тоді помилка залишиться всередині будівлі. Можливо, її ніхто не побачить. Але одного дня вона все одно дасть про себе знати.

Тоді Ясур ще не розумів, що батько говорив не лише про будівлі.

Людське життя також мало свій фундамент. Його не можна було побачити чи торкнутися руками, але саме на ньому трималося все інше: довіра, любов, дружба, віра в людей.

Іноді достатньо було однієї неправильної лінії, одного необережного рішення чи одного прихованого слова, щоб з часом уся споруда почала руйнуватися.

Але маленький хлопчик поки що думав лише про креслення. Він ще вірив, що будь-яку помилку можна виправити, якщо вчасно її помітити.

Ясур мовчки кивнув.

Він узяв маленьку лінійку й почав креслити поруч.

Ганс краєм ока поглянув на аркуш сина.

Лінії були напрочуд рівними.

— Знаєш… — тихо промовив він.

— Що?

— Мені здається, колись ти намалюєш щось значно більше за будинок.

— А що може бути більшим?

Батько лише усміхнувся.

— Час покаже.

Дружина Ганса, Єва, зайшла до майстерні.

Вона подивилася на двох своїх чоловіків — маленького і дорослого, — які сиділи над кресленнями.

І, усміхаючись, сказала:

— Якщо ви зараз же не припините будувати свої майбутні палаци, то сніданок охолоне.

Ганс, не відриваючись від роботи, відповів:

— Ми прийдемо за хвилину.

Єва засміялася.

— Я чую цю “хвилину” вже пів години.

Ясур подивився на батька й пошепки запитав:

— Ми справді скоро підемо?

Ганс нахилився до нього й так само пошепки відповів:

— Ні. Але мамі про це знати необов’язково.

Ясур уперше за ранок голосно засміявся.

Єва усміхнулася, похитавши головою.

— Обидва однакові. Якщо вже взялися за свої креслення, то про весь світ забуваєте.

Ганс нарешті відклав перо й підвівся.

— Світ почекає ще кілька хвилин.

— Ні, не почекає, — жартома заперечила Єва. — Ви, випадково, не забули, що сьогодні нас запросили до палацу?

Ганс ледь торкнувся чола долонею.

— І справді… Якби не ти, люба, король, мабуть, так і не дочекався б своїх креслень.

Ясур одразу пожвавився.

— Тату, а можна мені піти з вами?

Батько присів навпочіпки, щоб бути з ним на одному рівні.

— Не сьогодні, сину. Це ділова зустріч. Король хоче обговорити новий проєкт, і ми не затримаємося надовго.

— Але я дуже хочу побачити палац…

— Побачиш, — лагідно відповіла Єва, поправляючи його волосся. — Обіцяю, настане день, коли його двері відчиняться і для тебе.

Ганс поклав руку синові на плече.

— А поки що в мене є для тебе завдання.

Він обережно поклав перед Ясуром невеликий сувій.

— Перевір, чи правильно я розрахував довжину цих опор. Якщо знайдеш помилку — увечері покажеш мені.

Очі хлопчика засяяли.

— Справді?

— Я довіряю тобі.

Ясур широко усміхнувся й обережно притиснув сувій до грудей.

— Я не підведу.

Ганс і Єва попрощалися із сином, а за кілька хвилин їхній екіпаж уже прямував до королівського палацу.

Будинок занурився в незвичну тишу.

Ясур розгорнув батькове креслення. Він уважно вивчав кожну лінію, кожен вимір, намагаючись зрозуміти хід думок людини, яка його створила. Для семирічного хлопчика це було не просто завдання — це була захоплива загадка.

Саме тоді тишу розірвав чийсь дитячий плач, що долинав із саду.

Ясур завмер.

Плач повторився.

Він швидко підвівся зі стільця й кинувся до дверей…

Ясур побіг на крик та плач. Під старою яблунею, притулившись спиною до стовбура, сидів хлопчик приблизно його віку. Його світлий, колись охайно вкладений чуб тепер був скуйовджений, на щоці виднівся брудний слід від сліз, а дорогий оксамитовий камзол був подряпаний гілками. Руки тремтіли, а коліна були збиті до крові. Коли хлопчик підвів голову, сонце ковзнуло по золотій застібці на його плащі.

На ній красувався добре знайомий герб королівської родини.

Серце Ясура на мить завмерло.

«Невже…»

Ясур просунув йому руку і запитав:

— Тобі боляче?

Хлопчик лише мовчки кивнув.

— Не бійся. Я не скривджу тебе.

Ясур ще не знав, хто цей хлопчик і чому він опинився сам посеред саду. Він не думав про його походження, багатство чи становище. Перед ним просто була дитина, якій було боляче.