Ясин

2

 

2

Назар обійняв гнідого за шию, міцно притулився щокою до гарячої кінської голови й щось тихо прошепотів йому на вухо. У відповідь кінь жалібно заіржав, затрусив гривою й сердито вдарив копитом у суху землю, здійнявши куряву.

— Ні, Гнідий… — тихо промовив козак. — Тобі не можна тут лишатися. Скачи, друже, на Січ — там твоє місце.

І Назар легенько відштовхнув коня від себе. Гнідий, ніби все зрозумівши, відбіг на кілька сажнів і зупинився. Якщо добре придивитися, то в його великих темних очах можна було б угледіти тугу. Кінь ще раз тужно заіржав, став дибки, а тоді щодуху помчав у той бік, де зникли Іван Сірко та козаки.

Сонце вже почало хилитися до обрію, степова спека поволі спадала, а над вигорілою ковилою тягнувся гарячий вечірній вітер. Будяк витер рукавом жупана піт із чола й повільно сів просто на землю, по-турецькому підігнувши під себе ноги. Поряд обережно поклав два заряджені кремінні пістолі, а на коліна — оголену шаблю, після чого дістав із-за широкого шовкового пояса стару люльку, потертий шкіряний кисет із тютюном і спокійно, не кваплячись, почав її набивати.

Саме за цим заняттям його й застав загін московських кіннотників.

Їх було зо три десятки — одягнутих хто в що: на одних висіли дорогі каптани зі срібними ґудзами, на інших — старі свити й пошарпані кафтани, забруднені дорожнім пилом і кров’ю. Дехто носив залізні шоломи, інші — хутряні шапки чи татарські малахайці, тож більше вони скидалися на степових розбійників, аніж на царське військо, та їхню мову неможливо було сплутати ні з чиєю.

Кіннотники швидко оточили самотнього козака з усіх боків. Коні нервово фиркали, штовхали одне одного боками й косилися на Будяка, але наблизитися до нього чомусь боялися: як вершники не смикали повіддя та як не били їх нагайками, тварини ставали дибки, хропіли й не хотіли ступати далі. За десять кроків від козака вони зупинилися мов укопані, тож московитам довелося спішитися. Вони поволі рушили вперед пішки, тримаючи напоготові зброю — хто шаблю, хто кремінний пістоль, а хто довгу гостру піку.

Але Назар Будяк навіть не глянув у їхній бік: він спокійно креснув кресалом, висік іскру й почав розпалювати люльку. Коли ж московити побачили, що самотній козак зовсім їх не боїться й поводиться так, ніби сидить собі на Січі біля ватри, напруження серед них трохи спало, і вони почали глузувати з нього:

 — Дивіться, хохол, мабуть, яйця висиджує! Сидить, як квочка на кладці! — загиготіли вояки. — Та він же на власних яйцях і сидить! — зареготали інші, хапаючись за животи. — А може, він без них? Турки, певно, зробили з нього євнуха! — кинув хтось із натовпу.

Вони підійшли вже майже впритул, але Назар Будяк сидів незворушно, мов гранітна брила серед степу, спокійно підкурюючи люльку й навіть не повів бровою на образи та регіт. Помалу сміх почав стихати.

— А може, він німий? Чи глухий? — гукнув хтось із-за спин.

Наперед вийшов реєстровий козак — то був уже не московит, а українець.

— Ні, він не глухий і не німий, — промовив той, примружившись, і криво посміхнувся: — Вам, панове, пощастило, бо ви спіймали тінь самого Івана Сірка. Це Назар Будяк. Будьте обережні, він небезпечний.

Саме в ту мить люлька нарешті добре розгорілася, і Будяк повільно затягнувся гірким тютюновим димом, ніби й не сидів посеред ворожого кільця, а потім підвів важкий погляд на реєстровця: — О-о… І Дірка тут як тут, — сумно всміхнувся Назар, випускаючи густий їдкий дим. — Дивлюся я на тебе, Омельку, й думаю: видно, дуже тобі смакують чужі брудні чоботи. Спершу ляхам підошви лизав, тепер царським воєводам служиш. Ну як, смачно?

Омелько почервонів, мов рак у окропі, й зло прошипів:

 — А що? Краще отаманам прислужувати? Хоча… вибач, Сірко ж у нас шляхтич уроджений, але все одно лише козацький отаман! — Його голос затвердів: — А я присягнув царю! Чуєш? Самому царю!

Назар лише похитав головою:

 — Не кошовому я служу, а Україні-ненці. А ти, чортів брат і юда, допомагаєш скаженим псам шматувати мою землю.

— Ей ти, холопське бидло! — заверещав високий худорлявий московит із рідкою козлиною борідкою. — Це образа самого світлого царя!

Він замахнувся шаблею, та тієї ж миті Назар, навіть не підвівшись на ноги, блискавично вихопив свою. Сталь свиснула в повітрі, і відтятий кулак московита разом із шаблею впав у суху степову траву. Кілька митей ворог ошелешено дивився на куксу, з якої гарячими поштовхами била кров.

А Назар спокійно затягнувся люлькою й випустив із рота густий клуб їдкого диму, який на диво швидко поповз степом, огортаючи весь пагорб, де сидів Будяк серед ворогів. Пролунали два постріли, хтось закричав, хтось заревів від болю, а в густому тумані московити почали натикатися один на одного й, обезумілі від страху, рубали шаблями своїх.

Коли дим почав розсіюватися, десятеро ворогів уже корчилися в траві, а Назар Будяк повільно витягав закривавлену шаблю з грудей Омелька Дірки.

— Досить тобі, юдо, плюндрувати нашу землю… — тихо мовив козак. — Іди до свого брата в пекло.

Московити отямилися й усією зграєю кинулися на нього. І тоді почалося справжнє пекло. Назар Будяк бився мов розлючений лев — то був уже не бій, а кривава пісня смерті. Козак рухався швидко й легко, немов степовий вихор, його шабля рубала сильно, точно й страшно, а вечірнє сонце востаннє спалахувало на закривавленій сталі.

Та ран було забагато: кров рясно текла з порубаного тіла, і сили поволі залишали характерника. І тоді Назар ледь чутно прошепотів: — Панасе… давай… швидше…

Шабля вислизнула з його руки. Десяток московитів збився докупи, виставивши вперед довгі гострі піки, чиї вістря блищали в останніх променях сонця, що вже ховалося за степовим обрієм.

Назар люто глянув на ворогів, витяг із-за пояса турецький кинджал і прохрипів:

 — Я вам віддячу… Не зараз. Не тут. А там… потім… у майбутньому. Там моя країна в більшій небезпеці, і я потрібен їй там.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше