2
Назар обійняв гнідого за шию, міцно притулився щокою до гарячої кінської голови й щось тихо прошепотів йому на вухо. У відповідь кінь жалібно заіржав, затрусив гривою й сердито вдарив копитом у суху землю, здійнявши куряву.
— Ні, Гнідий… — тихо промовив козак. — Тобі не можна тут лишатися. Скачи, друже, на Січ — там твоє місце.
І Назар легенько відштовхнув коня від себе. Гнідий, ніби все зрозумівши, відбіг на кілька сажнів і зупинився. Якщо добре придивитися, то в його великих темних очах можна було б угледіти тугу. Кінь ще раз тужно заіржав, став дибки, а тоді щодуху помчав у той бік, де зникли Іван Сірко та козаки.
Сонце вже почало хилитися до обрію, степова спека поволі спадала, а над вигорілою ковилою тягнувся гарячий вечірній вітер. Будяк витер рукавом жупана піт із чола й повільно сів просто на землю, по-турецькому підігнувши під себе ноги. Поряд обережно поклав два заряджені кремінні пістолі, а на коліна — оголену шаблю, після чого дістав із-за широкого шовкового пояса стару люльку, потертий шкіряний кисет із тютюном і спокійно, не кваплячись, почав її набивати.
Саме за цим заняттям його й застав загін московських кіннотників.
Їх було зо три десятки — одягнутих хто в що: на одних висіли дорогі каптани зі срібними ґудзами, на інших — старі свити й пошарпані кафтани, забруднені дорожнім пилом і кров’ю. Дехто носив залізні шоломи, інші — хутряні шапки чи татарські малахайці, тож більше вони скидалися на степових розбійників, аніж на царське військо, та їхню мову неможливо було сплутати ні з чиєю.
Кіннотники швидко оточили самотнього козака з усіх боків. Коні нервово фиркали, штовхали одне одного боками й косилися на Будяка, але наблизитися до нього чомусь боялися: як вершники не смикали повіддя та як не били їх нагайками, тварини ставали дибки, хропіли й не хотіли ступати далі. За десять кроків від козака вони зупинилися мов укопані, тож московитам довелося спішитися. Вони поволі рушили вперед пішки, тримаючи напоготові зброю — хто шаблю, хто кремінний пістоль, а хто довгу гостру піку.
Але Назар Будяк навіть не глянув у їхній бік: він спокійно креснув кресалом, висік іскру й почав розпалювати люльку. Коли ж московити побачили, що самотній козак зовсім їх не боїться й поводиться так, ніби сидить собі на Січі біля ватри, напруження серед них трохи спало, і вони почали глузувати з нього:
— Дивіться, хохол, мабуть, яйця висиджує! Сидить, як квочка на кладці! — загиготіли вояки. — Та він же на власних яйцях і сидить! — зареготали інші, хапаючись за животи. — А може, він без них? Турки, певно, зробили з нього євнуха! — кинув хтось із натовпу.
Вони підійшли вже майже впритул, але Назар Будяк сидів незворушно, мов гранітна брила серед степу, спокійно підкурюючи люльку й навіть не повів бровою на образи та регіт. Помалу сміх почав стихати.
— А може, він німий? Чи глухий? — гукнув хтось із-за спин.
Наперед вийшов реєстровий козак — то був уже не московит, а українець.
— Ні, він не глухий і не німий, — промовив той, примружившись, і криво посміхнувся: — Вам, панове, пощастило, бо ви спіймали тінь самого Івана Сірка. Це Назар Будяк. Будьте обережні, він небезпечний.
Саме в ту мить люлька нарешті добре розгорілася, і Будяк повільно затягнувся гірким тютюновим димом, ніби й не сидів посеред ворожого кільця, а потім підвів важкий погляд на реєстровця: — О-о… І Дірка тут як тут, — сумно всміхнувся Назар, випускаючи густий їдкий дим. — Дивлюся я на тебе, Омельку, й думаю: видно, дуже тобі смакують чужі брудні чоботи. Спершу ляхам підошви лизав, тепер царським воєводам служиш. Ну як, смачно?
Омелько почервонів, мов рак у окропі, й зло прошипів:
— А що? Краще отаманам прислужувати? Хоча… вибач, Сірко ж у нас шляхтич уроджений, але все одно лише козацький отаман! — Його голос затвердів: — А я присягнув царю! Чуєш? Самому царю!
Назар лише похитав головою:
— Не кошовому я служу, а Україні-ненці. А ти, чортів брат і юда, допомагаєш скаженим псам шматувати мою землю.
— Ей ти, холопське бидло! — заверещав високий худорлявий московит із рідкою козлиною борідкою. — Це образа самого світлого царя!
Він замахнувся шаблею, та тієї ж миті Назар, навіть не підвівшись на ноги, блискавично вихопив свою. Сталь свиснула в повітрі, і відтятий кулак московита разом із шаблею впав у суху степову траву. Кілька митей ворог ошелешено дивився на куксу, з якої гарячими поштовхами била кров.
А Назар спокійно затягнувся люлькою й випустив із рота густий клуб їдкого диму, який на диво швидко поповз степом, огортаючи весь пагорб, де сидів Будяк серед ворогів. Пролунали два постріли, хтось закричав, хтось заревів від болю, а в густому тумані московити почали натикатися один на одного й, обезумілі від страху, рубали шаблями своїх.
Коли дим почав розсіюватися, десятеро ворогів уже корчилися в траві, а Назар Будяк повільно витягав закривавлену шаблю з грудей Омелька Дірки.
— Досить тобі, юдо, плюндрувати нашу землю… — тихо мовив козак. — Іди до свого брата в пекло.
Московити отямилися й усією зграєю кинулися на нього. І тоді почалося справжнє пекло. Назар Будяк бився мов розлючений лев — то був уже не бій, а кривава пісня смерті. Козак рухався швидко й легко, немов степовий вихор, його шабля рубала сильно, точно й страшно, а вечірнє сонце востаннє спалахувало на закривавленій сталі.
Та ран було забагато: кров рясно текла з порубаного тіла, і сили поволі залишали характерника. І тоді Назар ледь чутно прошепотів: — Панасе… давай… швидше…
Шабля вислизнула з його руки. Десяток московитів збився докупи, виставивши вперед довгі гострі піки, чиї вістря блищали в останніх променях сонця, що вже ховалося за степовим обрієм.
Назар люто глянув на ворогів, витяг із-за пояса турецький кинджал і прохрипів:
— Я вам віддячу… Не зараз. Не тут. А там… потім… у майбутньому. Там моя країна в більшій небезпеці, і я потрібен їй там.
#2003 в Фентезі
#284 в Бойове фентезі
#282 в Темне фентезі
за кожне бажання своя ціна, козацьке фентезі, за законами магії
Відредаговано: 18.11.2026