3.1

Річка не шуміла — вона говорила тихо, рівно, так, як говорить те, що не потребує свідків, бо все одно доходить до свого, і саме тому її було чути навіть крізь втому, що вже кілька годин тиснула на плечі Драгомира важче за будь-який обладунок.

Сліди вели сюди впевнено, без плутанини, і це було гірше за будь-яку невизначеність, бо означало, що ті, хто йшов попереду, не боялися переслідування або ж були певні, що їх уже не наздоженуть.

Кінь зупинився сам, ще до того, як Драгомир натягнув повід, і це було не звичкою, а чимось іншим — тією тонкою увагою, яка з’являється там, де світ змінюється непомітно, але остаточно.

І тоді він почув спів.

Не гучний, не такий, що прагне бути почутим, а той, що існує сам по собі, і якщо ти його чуєш — значить, уже опинився поруч.

На березі, трохи осторонь від води, сидів старий.

Сліпий — це було видно не по очах, а по тому, як він тримав голову, як слухав, як не шукав поглядом того, що інші шукають перш за все.

Поруч стояв хлопчик.

Тримав його за плече, але не вів — швидше був поруч, як той, хто знає, що його присутність потрібна, але не нав’язує себе.

Кобза лежала на колінах старого, і пальці його рухалися повільно, але точно, ніби кожна струна була вже давно знайома і не потребувала пошуку.

І він співав.

Чому, козаче, зажурився,

чого ти шлях свій не міряєш?

Чи то кінь під тобою втомився,

чи ти дороги не відаєш?

Ой не кінь, брате, спотикається —

серце важчає в дорозі,

не питай ти, куди їду,

бо вже знаєш, що не в змозі.

Чи то ворог став на перепоні,

чи то шабля не слухає?

Чи то слово дане колись

тепер душу розрубує?

Ой не ворог мені за спиною,

і не шабля в руках поламалася —

то дівчина світлом була,

та у темному лісі зосталася.

Чи ти кликав — не озвалася?

Чи шукав її — не знайшов?

Чи то доля темною водою

відвела її за обрій знов?

Я не кликав — бо був поруч,

я не шукав — бо була,

а тепер тільки слід на землі

і тиша, мов не жива.

Не журися, козаче, даремно,

шлях твій далі лежить,

бо хто втрачений — не пропадає,

якщо серце ще вміє горіть.

Сідай міцніше в сідло своє,

не дивися назад,

бо хто йде — той і долю наздожене,

Хто сптнився — той більше не брат.

Пісня не закінчилася різко — вона стихла, як стихає вода, коли її більше не слухають, але вона не перестає текти.

Драгомир не під’їхав одразу. Він зліз із коня, ступив кілька кроків по вологому піску, що ще тримав сліди — ті самі, які привели його сюди, і тільки тоді заговорив:

— Ти співаєш не просто так.

Старий не підняв голови, але усміхнувся ледь помітно, ніби ця фраза була не початком розмови, а її продовженням.

— А ти слухаєш не просто так, — відповів він рівно.

Хлопчик трохи повернувся до Драгомира, глянув уважно, оцінюючи не зовнішнє, а щось інше, і лише після цього відступив на півкроку, залишаючи між ними простір.

— Ти їх бачив? — спитав Драгомир прямо.

Старий не відповів.

— Я — ні, — сказав він нарешті. — Але той, хто поруч зі мною, бачить більше, ніж я.

Хлопчик злегка стиснув його плече, ніби даючи знак, що це вже сказано.

— Уночі, — озвався він тихо, але впевнено, — прийшли люди. Чужі. — Вони не ховалися. Йшли швидко. Несли двох дівчат. Вони не кричали, але одна… дивилася. Дивний погляд, не людьський. Їх завели на торговий корабель, і він одразу відійшов.

Тиша після цих слів не була довгою, але достатньою, щоб усе стало на свої місця.

— Куди веде ця річка? — спитав Драгомир.

Старий підняв голову трохи вище, ніби слухаючи не його, а саму воду.

— Туди, куди доходять не всі, — сказав він. — У Темне море.

Це прозвучало не як назва, а як межа.

Драгомир кивнув, хоча старий цього не бачив.

— Дякую.

Він не сказав більше нічого. Повернувся, ступив до коня, легко сів у сідло, і в цьому русі вже не було пошуку — лише напрям.

Кінь рвонув уперед не з наказу, а з розуміння, і за мить берег залишився позаду, а разом із ним — спів, слова і все, що вже не мало значення.

Попереду була дорога, і вона більше не була невідомою.