2.6

Велика зала була тихою. Не порожньою, саме тихою.

Люди стояли, схиливши голови, говорили, але так, щоб слова не мали ваги. Кроки лунали глухо, ніби підлога пам’ятала те, що сталося тут нещодавно, і не хотіла більше приймати звуки.

На підвищенні стояв він - Альмин Бай.

Ще надто юний для цього місця, ще не навчився стояти нерухомо. Його пальці час від часу стискали край одягу, погляд ковзав по обличчях, шукав опори, шукав підтвердження, що він робить правильно.

Поруч, трохи позаду, трохи осторонь, сидів Писар. Не втручався, поки що.

- Вони… - почав Альмин і на мить запнувся, але одразу ж продовжив, швидше, ніби боявся втратити думку. - Люди… їм не вистачає води.

У залі стало ще тихіше.

- Я бачив, - він говорив щиро, по-дитячому відкрито. - Вони носять її здалеку. Діти… - він ковтнув повітря, - вони не мають чим напитися. Це неправильно.

Жоден із присутніх не поворухнувся.

- Там є озеро, - він підняв руку, ніби міг показати напрям. - Прісне. Чисте. Якщо провести воду… якщо зробити канал… - він вже дивився на них із надією, майже радісно, - якщо прокласти шлях… вони будуть мати воду завжди.

Його голос ожив.

- Це не так далеко. Два… може три дні ходи. Навіть швидше, якщо без вантажу. Ми можемо це зробити. Ми повинні.

Він замовк. Подивився на них. Чекав.

І тоді зала ожила. Не відкрито. Тихо.

Двоє чиновників, що стояли ближче до колони, ледь нахилилися один до одного.

- Двадцять п’ять… - ледве чутно.

- Це тисячі рук.

- Рабів.

Коротка пауза.

- Попит зросте.

- І ціна.

- Драхма підніметься.

- Якщо правильно подати…

Інший, трохи далі:

- Камінь. Дерево. Перевезення.

- Контракти.

- Постачання.

- Розподіл.

- Відкати.

Хтось тихо хмикнув.

Ще один голос, ще тихіший:

- Якщо контролювати потік… можна контролювати не лише воду.

- А й людей.

- І гроші.

Погляди почали змінюватися. У них з’явився блиск. Не той, який мав би бути в ідеалі, той що був далкекий від ідеї молодого правителя. Той, що йшов від рахунку.

Альмин цього не бачив.

Він дивився значно далі. У майбутнє, якого ще не було. У свої мрії.

- Ми допоможемо їм, - сказав він тихіше, але твердіше. - Я хочу, щоб це зробили.

І зал вибухнув. Не шумом, словами.

- Мудре рішення, мій заріх!

- Справедливе!

- Народ запам’ятає це!

- Вода, це життя! Ви даєте їм життя!

Голоси накладалися один на одного, перебивали, поспішали. Кожен хотів бути почутим першим. Кожен хотів стати ближчим.

Один зробив крок уперед, схилився нижче, ніж потрібно:

- Це благородно. По-справжньому благородно.

Інший одразу підхопив:

- Ми вже можемо почати підготовку.

- Люди будуть вдячні.

- Усі.

- Без винятку.

Хтось торкнувся грудей:

- Для нас честь служити такому правителю.

Посмішки. Багато посмішок. Надто швидких. Надто однакових.

Очі - інші. Вони говорять правду, якої молодий правитель не хоче помічати. В них уже біг рахунок. Швидкий. Жадібний. Неприхований для тих, хто знає, куди дивитися...

Але не для нього.

Альмин стояв серед цього гамону, слухав, і щось у ньому змінювалося. Плечі трохи розпрямилися. Погляд перестав бігати. Він дивився на радників, і бачив не те, що було насправді, а те, що хотів бачити в своїх мріях.

Він чув їх, і чув не те, що вони говорили. Йому здавалося, що він достукався, що вони зрозуміли, що в них… є це саме. Те, що відчував він: бажання допомогти, зробити правильно.

Вперше з того моменту, як він опинився тут, серед цих людей - він не відчував себе самотнім. І від цього ставало легше. Правильніше. Наче все йде так, як має бути.

Позаду нього Писар дивився на це. Не рухаючись. Не втручаючись. Лише дивився, і повільно, майже непомітно, його губи розійшлися в усмішці: не широкій, не відкритій. Вона ніби не призначалася нікому. Лише йому самому. Щоки трохи піднялися, ще більше зібравши складки навколо рота. Тонкі губи ледь вигнулися, вологі, майже липкі на вигляд. Маленькі очі звузилися ще сильніше - так, що світло в них майже зникло, залишивши лише вузькі щілини, крізь які він дивився… не на людей. Крізь них. Його пальці ледь ворухнулися, ніби він щось записував, хоча й нічого в руках не було.

План зрушив. І ніхто в цій залі цього ще не зрозумів.

І тоді Писар поворухнувся. Ледь помітно, наче до цього він був частиною тіні, а тепер став тілом. Він підвівся повільно. Підійшов. Не поспішав. Зупинився поруч із Альмином. Надто близько. Поклав руку йому на плече. Легко. Майже лагідно.

- Це мудре рішення, - сказав він тихо. Голос був м’який. Майже теплий. - Я підготую всі накази.

Альмин видихнув. Ледь помітно кивнув.

- Добре.

Він ще раз подивився на залу. Наче хотів щось додати. Але не знайшов слів, і пішов...

Двері зачинилися, і разом із цим щось у залі змінилося. Ніби повітря стало важчим.

Писар повільно обернувся до них, і всі, хто ще щось шепотів, замовкли.

- Ви почули свого заріха? - сказав він не голосно. Але тепер, кожне слово мало вагу. - Вода. - Коротка пауза. - Акведук. - Він зробив кілька кроків. - Це добре, але цього замало. - Ніхто не рухався. - Такий проєкт потребує… - він трохи нахилив голову, ніби рахував, - золота, і людей. Багато людей. Рабів. - Він зробив ще один крок. - Ви знаєте, де це все є? - Ніхто не відповідав, але відповідь знали всі. - Мерідон.

Слово лягло в залу, як камінь у воду. Кілька людей здригнулися. Один із старших обережно підняв голову:

- Мерідон… не належить нікому.

Інший, тихіше:

- Уже шістдесят років.

- Там рівновага, - ще один. - Якщо її порушити…

Він не договорив. Писар усміхнувся, ледь помітно.

- Саме тому, настав час це змінити. - Тиша. Густа. Важка. - Хто контролює протоку, той контролює потоки: товарів, золота, людей, рабів. Ми отримаємо це усе, і навіть більше... Заріх дасть необхідні накази… я підготую все.