2.5

Ліс тут не мав стежок. Не тому, що тут ніхто не ходив — тому, що стежки не трималися. Земля під ногами змінювалася, коріння випирало, ніби жило своїм життям, а густі кущі змикалися за спиною так, наче не хотіли пам’ятати, що тут хтось проходив.

Світло сюди доходило рваними клаптями. Воно губилося у верхів’ях, розбивалося об гілля і падало вниз уже холодним, чужим.

Посеред цієї чащоби лежало озеро. Невелике. Темне. Стояче. Його береги були розмиті, вода переходила в багно, багно - в траву, трава - знову в воду. Очерет ріс густо, щільно, закриваючи половину плеса. Здавалося, що він не росте, а сторожує.

У воду тихо впадав струмок. На відміну від озера, він був живий, чистий, прозорий, рухливий. Каміння на його дні світилося самоцвітами, вода співала, перебігаючи через них.

На одному з великих каменів, що виступав з води, сиділи русалки. Їх було троє. Довге волосся спадало по плечах і спинах, вологе, важке, переплетене водоростями й тонкими гілочками. Воно не було ні гарним, ні охайним - воно було таким, яким його тримає вода.

Шкіра бліда, майже прозора, з легким синюватим відтінком там, де під нею проходили жили. На ліктях і колінах - темніші плями, ніби від постійного сидіння на камені.

Очі світлі, але без глибини. Не мертві, але й не зовсім живі. Одна повільно розчісувала волосся гребінцем, зробленим з кістки. Інша перебирала пальцями пасма, витягуючи з них дрібне сміття. Третя, напівлежачи, спустила ноги у воду і водила ними по течії.

Вони співали. Голосами м’якими, тягучими, майже лінивими.

Ой ішов парубок темним лісом,

та й стежини не знайшов,

ні дороги, ні слідини -

тільки шепіт поміж крон.

Ой присів він край водиці,

щоб напитися, спочить,

а вода тече та й кличе,

наче хоче говорить.

- Іди ближче, не бійсь, милий,

я тебе давно ждала,

скинь сорочку, змий дорогу -

буде легша голова…

Ой схилився він до плеса,

очі в воду опустив -

чи то хвиля засміялась,

чи то хтось його обвив…

Ой не вийшов він із лісу,

не вернувся до села,

лиш вода тепер співає,

де його рука була…

Русалки тихо сміялися між рядками. Не весело. Тихо. Наче через силу...

У очереті щось було. Непомітне. Сіре. Згорблене.

Кікімора.

Вона сиділа майже повністю занурена у тінь, лише вузьке обличчя і тонкі руки іноді ловили світло. Очі великі, насторожені - не кліпали. Вона слухала. Не пісню, ліс. Вона відчула щось дивне, щось нове. Вороже, і хотіла дізнатися про це, та боялася вийти зі свого тінистого болота.

Із хащів вийшов лісовик.Він не з’явився раптово, він ніби виріс із тіні між деревами. Високий, сутулий, з тілом, що більше нагадувало коріння, ніж людську плоть. Шкіра темна, груба, місцями потріскана, як стара кора. Волосся — жорстке, переплетене сухими листками і мохом.

Очі глибокі, темні, з повільним рухом всередині.

Русалки одразу його помітили.

- Довго тебе не було, - протягнула одна, не припиняючи розчісувати волосся.

- Ліс шумить, - додала інша. - Щось міняється.

Лісовик підійшов ближче, ступаючи повільно і важко.

- Старий дуб упав, - сказав він глухо. - Той, що стояв над яром.

Русалки притихли.

- Сам? - спитала третя.

- Зима добила, - відповів лісовик. - Довго тримався. Та час неодмінно бере своє, і Мара рано чи пізно прийде по все, що має в собі іскру Мірри.

Він перевів погляд у бік темніших заростей.

- Біля кривої берези Блуд оселився. Уже трьох людей завів.

Одна з русалок тихо засміялася.

- Давно він там не був.

- Давно, - погодився лісовик. - І ще... Ясень мовчить.

- Твій? - перепитала інша.

Лісовик кивнув.

- Стоїть. Живий. Але не говорить.

Русалки переглянулися.

І в цей момент ліс розірвався рухом. Із хащів вибігли три мавки. Вони не йшли - вони рвалися вперед, перечіпаючись, озираючись назад.

Волосся розпатлане, обличчя бліді, очі розширені від страху.

- Вона… - почала одна.

- Вона повернулася! - перебила друга.

- Ми її бачили! - третя майже закричала.

Голоси накладалися, плуталися, розсипалися.Лісовик різко підняв руку.

— Тихо!

Голос був не гучний. Але ліс замовк разом із ним. Мавки завмерли.

— Говори, — сказав він, дивлячись на ту, що стояла трохи позаду інших, тримаючись за руку, наче поранена людина.

- Ми бачили її. Ту що ненавидить смерть.

Вона повільно підняла руку, тоді стало видно. Її ліва рука від кисті до середини передпліччя була іншою. Шкіра не сіра, не порожня, як у мавок. Жива. Тепла на вигляд. З легким рожевим відтінком, з тонкими лініями вен під нею.

Тай сама мавка змінилася. Вона дихала. Ледь помітно, але дихала. Пальці тремтіли не від страху — від життя, що так і не встигло повністтю повернутися в мертве тіло. Та головним доказом стала кров. На місці, де ця жива частина переходила в звичну для мавки, тонкою лінією виступала кров. Чиста. Темно-червона. Не густа, не чорна, не гнила. Жива кров.

Мавка дивилася на свою руку так, ніби вона не належала їй.

- Я торкнулася її, - прошепотіла вона, - Лише хотіла ререконатися, що мені не здалосся. І… не відпустила. Не змогла одразу. Я згадала біль, я згадала... Як це було, до смерті. Вона забрала в мене те, що подарувала смерть. Вона забрала сплкій, забрала забуття.

Русалки мовчали. Лісовик підійшов ближче. Довго дивився на руку не торкаючись.

- Вона не забрала, - сказав він тихо. - Вона дала.

Мавка ковтнула повітря.

- Я... Я відчуваю тепло, - прошепотіла вона. - Я... Дихаю. Невже я знову жива?