2.3

Світ знову був холодним. Але тепер цей холод уже не різав. Він лежав на всьому: на горах, на рівнинах, на льодових ріках. Лежав рівно, тихо, без руху. Наче не прийшов, а був тут завжди.

Ліс, якого раніше Ярослава не помічала, стояв нерухомий. Кожне дерево було закуте в лід, не зверху, не кіркою, а повністю, до самої глибини. Стовбури прозорі, мов скло, і в їхній товщі застигла сама деревина. Дівчина підійшла до одного з дерев, торкнулася його - живе, воно ще пам'ятало тепло, приховане глибоко в товщі крижаного стовбуру. Гілля тягнулося вгору, наше ще й досі пам'ятало - тас життя, там тепло.

Навкруги тиша. Не відсутність звуку, а щось інше. Ніби сам світ перестав дихати. Над лісом висіло небо: бліде, без глибини. І в цьому небі… птахи. Вони не летіли. Застигли на місці, так ніби навколишній холод заморозив не лише сам світ, а й час. Крила розкриті, пір’я розтріпане, наче в русі, який не завершився. Очі відкриті. Дзьоби трохи розімкнуті, ніби вони мали видати крик, але звук не встиг народитися. Вони не були мертвими. Але й живими їх назвати було неможливо.

Ярослава стояла серед усього цього, і не відчувала страху. Вперше її серце було спокійне. Вперше вона відчувала цей світ не як той, що загрожує їй, а як світ, що благає про допомогу.

Холод торкався її, але не як щось чуже. Він лягав на шкіру, проходив крізь одяг, крізь тіло… і не болів. Навпаки — був зрозумілим. Правильним.

Вона зробила крок. Сніг під ногами не скрипнув. Він не піддався. Він не зрушив...

Як і було завджи.

І тоді Ярослава відчула це. Не думкою, серцем: цей світ не був чужим. Він був… близьким, значно ближчим, ніж вона гадала раніше. Наче вона не прийшла сюди, а повернулася.

Ярослава повільно обернулася.

Десь тут. Вона пам’ятала. Десь тут на неї завжди чекала тінь. Та, що раніше лякала її, та минулого разу відкрилася. Тінь, що говорила тихим, втомленим голосом.

"Я повернув її тобі, як і обіцяв. Тепер ти, нарешті, знайдеш себе..." - Ярослава пам'ятала ці слова, сказанні тінню минулого разу. Що він мав на увазі? Чому він повернув їй яйце? Що воно таке? Всевід перед смертю назвав його Сірин. Що таке Сірин? Все це турбувало дівчину, і вона свідомо розшукувала тінь. Він знає відповідь він пояснить...

Та тіні ніде не було.

Цього разу вона зайшла далеко, значно далі ніж завжди, опинившись на березі крижаного озера. Тут були тіні. Багато тіней, та всі звичайні, нерухому, байдужі.

Озеро лежало, як велике темне око серед білого полотна. Його поверхня була гладка, не як крига... Мов дзеркало, що ніколи не знало подряпин. Крига настільки чиста, що в ній не було ні тріщини, ні бульбашки, ні жодного сліду руху.

Ярослава зупинилася. Подивилася на всі круги. Порожньо. Тіні не було.

Щось стислося в серці, ледь помітно.

- Я ж обіцяла, що повернусь. Чому ти не дочекався? - Тихо запитала вона, та світ не відповів їй. Вона була тут сама. Одна єдина жива душа на весь цей великий, холодний світ.

Вона зробила ще крок і побачила у льоді своє відображення. Спершу лише обриси, потім - риси. І чим довше вона дивилася, тим чіткішим воно ставало. Це була вона і не вона одночасно. Її волосся, не чорне і не біле, а два ці кольори одночасно.Не сиве, а як свіжий сніг під місячним світлом. Легке, холодне, майже світилося зсередини. Й одночасно чорне, мов земля, важке, густе. Пасма лежали рівно, без руху, ніби не знали вітру. Шкіра бліда, майже прозора. Не як у живої людини. Як у льоду, крізь який проходить світло. Очі… Ярослава затримала подих. Вони були її. І водночас ні. Світлі. Занадто світлі. У них не було страху. Не було сумніву. Лише спокій. Глибокий. Нерухомий. Такий, як цей світ.

Вона дивилася на себе — і відчувала, як щось у ній відповідає. Наче це відображення не копіює її. А пам’ятає. Знає, чекає, коли ж вона пригадає себе і повернеться.

Ярослава різко відсахнулася. Холод раптом став чужим. Неправильним. Живим.

Він вп’явся в груди, в горло, в думки.

Світ тріснув.

Вона прокинулася різко. Повітря увірвалося в легені, ніби вона довго не дихала. Пальці стиснулися самі по собі.

Холод не зник. Він залишився. Не зовні, всередині. Наче щось у ній досі стояло там, серед льоду, серед тиші, що не дихає. Він не не відпускав. Тонкий, глибокий, вплетений у саме тіло.

Ярослава лежала нерухомо. Слухала.

Тут був інший світ: теплий, живий. Тихий тріск печі. Далеке дихання хати. Ледь чутний рух ранку за стінами.

Але разом… Теж тепло. Інше. Не зовнішнє.

Ярослава повільно опустила погляд.

Яйце. Воно лежало поруч, там, де й було. І світилося. Ледь помітно, не яскраво, не так, щоб освітлювати. А так, ніби світло народжувалося всередині нього і не поспішало виходити назовні. Золото не блищало. Воно дихало. Тепло від нього не обпалювало. Воно було м’яким, рівним. Таким, що не гріє шкіру — а проходить глибше. Прямо туди, де ще залишився холод.

Ярослава повільно простягнула руку. Зупинилася на мить, наче боялася злякати щось живе. Торкнулася. Тепло відгукнулося одразу. Не сильніше. Ближче.Наче яйце не просто лежало поруч, а знало її дотик.

- Що ж ти таке?.. - Тихо прошепотіла вона.

Голос прозвучав хрипко. Наче ще не повернувся до кінця.

Яйце не відповіло. Але щось змінилося. Світло всередині нього ледь здригнулося. І тоді Ярослава побачила. Не одразу. Спершу - лише відблиск. Потім - форму.

На гладкій золотій поверхні, там, де не мало бути нічого, з’явилося відображення. Бліде, мов тінь, поте чітке. Впізнаване.

Вона. Ярослава нахилилася ближче. Дихання збилося. Це була вона. І не вона.

Волосся не чорне і не біле. Обидва кольори водночас. Темрява і світло перепліталися між собою, не змішуючись. Пасма були легкі, як сніг… і водночас важкі, як земля. Вони не рухалися, але в них відчувався рух, що може початися в будь-яку мить. Стрічки… Жовта і синя. Вони були на своїх місцях, як завжди, ще з дитинства. Але виглядали інакше. Не як прикраса. Як щось більше. Як знак. Шкіра, бліда, майже прозора. Світло ковзало по ній, ніби не зустрічало опору. Очі світлі, глибокі, спокійні, пам'ятаючі...