2.2

Місто відчувалося ще до того, як його можна було побачити.

Спершу приходив запах: гарячий, густий, змішаний із пилом, потом, прянощами і кров’ю. Потім - звук. Глухий, безперервний гул тисяч голосів, криків, торгів, сварок, металу, що б’ється об метал, і тварин, які не хотіли йти туди, куди їх вели.

І лише тоді з’являлося саме місто.

Уль-Заріх - Місто Правителя.

Воно розтікалося серед пісків, як розпечений метал, що застиг просто посеред пустелі. Білі й жовтуваті стіни будинків сліпили очі. Вузькі вулиці звивались між ними, як висохлі русла, і в них постійно текло життя, брудне, гучне, жорстке.

Тут не було тиші.

На ринках продавали все: воду - як золото, рабів - як худобу, зброю - як хліб.

Чоловіки кричали, торгуючись за ціну, жінки мовчали, опустивши очі, діти бігали між ногами, навчаючись не потрапляти під удари.

Іноді хтось падав. Його переступали. Якщо встигав - відкочувався вбік, якщо ні - залишали просто там, втоптаний в пісок людьми та верблюдами.

Сонце стояло над містом, як вирок.Бо за стінами Уль-Заріха не було нічого, що могло б його пом’якшити. Пустеля тягнулася до самого обрію: суха, нерухома, безжальна. Пісок лежав шарами, як попіл після вогню, і вдень розжарювався так, що обпікав навіть крізь підошви. Повітря тремтіло, викривляло обриси, і здавалося, ніби сам світ плавиться в цій спеці.

Тіні були короткі і марні. Вони не рятували, лише дражнили, вели в оману, даючи марну надію тим, хто ще не знав підступності пустелі.

Вітер, якщо підіймався, не ніс полегшення. Він приходив гарячий, як подих печі, і разом із собою приносив пил, що скрипів на зубах і забивався в очі. Води було мало. Життя - ще менше.

Проте, навіть тут жили люди. Суворі, міцні мов камінь. Витривалі. Бо це був Уль-Заріх, місто правителів.

Палац стояв вище за все інше, демонструючи всім свою велич, силу і могутність правителя, вустами якого говорить Бог!

Стіни товсті, гладкі, майже без вікон. Ворота важкі, оббиті металом. Усередині - прохолода, тінь і тиша, яка не була природною, але захищала від спеки, що панувала за стінами палацу..

Тут не кричали, говорили тихо, адже саме в цьому місці слова мали вагу, вирішували чужі долі, і не варто було чути ці слова стороннім. Невчасне слово могло обернутися наказом. Недоречне - вироком. І тоді голову втрачали швидше, ніж встигали зрозуміти, що саме було сказано.

У внутрішньому покої, де повітря було важким і нерухомим, лежав Заріх.

Старий. Його тіло вже не належало йому. Шкіра висохла, обтягнула кістки, руки стали тонкими, як гілки. Дихання було уривчастим, ніби кожен вдих треба було виривати із себе силою.

Але очі ще жили: темні, важкі. Ті самі очі, перед якими схилялися тисячі.

Навколо стояли люди. Не всі. Лише ті, хто вже щось вирішував.

Воїни - не рядові. Ті, що звикли командувати. Вони стояли трохи осторонь один від одного, але не випадково. Кожен знав, де його місце. Воїни стояли окремо. Не разом. І не просто так. Між ними вже пролягли невидимі лінії, ще без крові, але з наміром.

Один тримався ближче до східної стіни. Інший - до дверей. Третій стояв там, де можна було перекрити вихід одразу двом. Ніхто не дивився на Заріха. Вони дивилися один на одного.

Радники: тихі, зібрані. Вони не говорили вголос, але їхні погляди перетиналися. Коротко. Обережно. І щоразу після цього хтось змінював позу, ніби щось уже було узгоджено. Вони не рухалися, але їхні руки вже не були спокійними. Пальці торкалися тканини, перснів, згинів поясу - знаки: короткі, ледь помітні, ті, що означають більше, ніж слова, для того хто розуміє.

Чиновники трималися ближче до стін. Не тому, що були нижчими за статусом, тому що звідти було зручніше бачити всіх одразу. Двоє з них стояли поруч. Мовчки, та тепер між ними вже була домовленість. Не підтверджена, але достатня: один із них відвернувся від третього чиновника. І цього вистачило, щоб подати правильний сигнал, і щоб цей сигнал зрозуміли.

Ніхто не дивився на Заріха довго. Надто довго. Погляди ковзали. І затримувалися вже не на ньому.

Тиша в кімнаті не була порожньою. Вона була розділена не на частини - на наміри.

Кожен тут уже вирішив.

Не вголос. І не зараз.

Рішення було прийняте раніше: у коридорах, у тінях, у тих самих коротких поглядах, що нічого не значили для стороннього.

Але тут не було сторонніх.

І серед цього мовчазного хаосу, повільно ходив писар. Він не поспішав. Зупинявся там, де треба... І там, де не треба.

Невисокий. Трохи повнуватий, але не тілом - обличчям. Обличчя було м’яке, ніби розпливалося саме в собі. Щоки нависали, губи були тонкі, вологі.

А очі… Дрібні. Стиснуті. Майже сховані в жирних складках. Вони дивилися уважно, тихо, не кліпаючи. На його голові була намотана тканина - чалма, складена щільно, занадто щільно, ніби щось під нею треба було сховати.

Ніхто не знав його імені.

"Писар", - зверталися до нього офіційно, та позаочі називали не інакше як Свиноокий чи Свиномордий. Але ніколи вголос, адже знали, що він був небезпечним ворогом, і його карикатурна зовнішність робила його ще небезпечнішим, адже викликала, швидше, сміх, ніж відчуття настороженості.

Він нахилився до одного з радників. Слова були настільки тихі, що їх не почули навіть ті, хто стояв поруч. Але коли він відійшов, радник уже не дивився на тих самих людей, що хвилину тому.

Далі, воїн. Писар нічого не сказав одразу. Лише став поруч. Занадто близько. І трохи пізніше, ніж потрібно, торкнувся його ліктя. Коротко. Воїн кивнув. Ніби відповів на щось, чого ніхто не чув.

Десь біля стіни двоє вже говорили між собою. Швидко. Без звуків. Лише губами. Один із них відступив на півкроку пропускаючи писара. Той не зупинився, він вже знав, до кого підійде далі.

Ніхто не стояв просто так, і ніхто не чекав.

Писар рухався між людей, як і всі інші, нічим не вирізняючись.