Розділ 2. Сила золота та омани

Весна в Міррин приходила не одразу, вона не вступала, як господиня, а ніби поверталася обережно, ступаючи босими ногами по ще холодній землі. Сніг лежав клаптями, як старе полотно, що його забули прибрати після довгої зими. Він темнів по краях, осідав, втрачав силу, але ще тримався за тінь і ніч, ніби не хотів відпускати світ.

Між цими клаптями вже пробивалося перше життя. Тонкі, майже прозорі стебла тягнулися вгору, не питаючи дозволу. Земля дихала важко, як після довгого сну, і з кожним днем її подих ставав теплішим.

Поля навколо Міррину прокидалися разом із людьми. Люди виходили ще до сходу сонця, коли світ тільки-но починав світлішати, і небо було кольору холодного молока. Їхні постаті рухались повільно, але впевнено, як ті, хто знає: життя не починається з крику, воно починається з праці.

Сухі стебла минулорічних трав ламалися під ногами, тихо тріщали, наче шепотіли про те, що вже було. Чоловіки й жінки розпушували землю простими знаряддями, важкими і незграбними, але такими, що слухалися руки. Грудки землі переверталися, відкриваючи темну, вологу глибину, ту, що ще пам’ятала тепло.

Зерно лягало в землю, як слово, сказане пошепки. Його не кидали, його вкладали. Кожне зернятко - ніби обіцянка, що ще не має голосу, але вже має сенс.

Ой небо високе, що над нами стоїш,

не тримай води - відпусти її в землю,

хай піде вона тихо, як слово в серце,

хай напоїть те, що ще не говорить.

Ой земле темна, що під нами лежиш,

прийми це зерно, як приймаєш тепло,

дай йому силу не спати в тобі,

а рости, як росте життя з тиші.

Ой зерно мале, що в темряві є,

не сиди в ній довго, не звикай до неї,

бо темрява - не дім, а лише дорога,

йди вгору, де Яр торкається світу.

Як небо зійде до землі водою,

як земля підніме зерно силою,

так нехай і життя в нас підніметься -

тихе, тепле, невідворотне.

Живе - в нас.

Тепле - з нами.

Світле - над нами.

Руки, що сіяли, були терплячими, як час. Вони не поспішали, бо знали: поспіх не народжує життя.

Вітер носив над полями запах сирої землі, попелу і ще чогось невловимого, ніби сама Мірра торкалася світу волоссям.

День розтягувався, ставав довшим. Сонце підіймалося вище, але ще не мало повної сили. Воно гріло, як пам’ять, а не як вогонь.

Після праці люди поверталися в місто, що розходилося колами навколо центральної площі, мов сліди на воді. Глиняні будинки, побілені, з темно-червоними і чорними знаками, стояли щільно, але не тісно - кожен знав своє місце, як слово в добре складеній пісні. Орнаменти на стінах не були прикрасою, вони були мовою, яку не потрібно було вчити, щоб розуміти.

До вечора втома не зникала, вона змінювалася. Вона ставала м’якою, як теплий хліб.

Молодь збиралася на вечорниці. Спершу мовчки, розсипаючись по подвір’ях і просторах між хатами. Потім - ближче, тісніше, поки не зливалися в одне коло.

Пісні починалися тихо, ніби хтось боявся злякати весну. Голоси піднімалися обережно, але швидко знаходили один одного. Вони перепліталися, як гілки, як струмки, як долі:

Ой на горі, де сніг не зійшов,

там Яр по землі босоніж пройшов,

де ступив - там трава, як шовкова коса,

а де глянув - там дівчина, весняна краса.

Ой крутись, земле, не будь така тиха,

бо без сміху в нас не родиться втіха!

А як сміх не луна - то й земля не співа,

а як жито не родить - то й весна не жива.

Ой глянь, дівчино, не стій, як вода,

бо як довго стоятимеш - стане біда!

Бо прийде до тебе парубок, як вітер,

розпустить косу - і вже не будеш, як до того, жити.

Ой а хлопець стоїть, як пень серед двору,

ні вперед, ні назад — тільки дивиться вгору!

А якби не стояв, а до діла узявся —

то уже в він ніколи один не лишався!

Ой у Міррині хати, як писані сни,

круг за кругом стоять, як у воді човни,

а між ними гуляють і сміх, і слова,

наче Мірра сама їх у ніч розлила.

Гей, крутись, земле, поки молоді,

поки сміх ще звучить у кожній ході!

Бо як ніч упаде - то й слово замре,

а що в серці було - то й там проросте!

У цих піснях було все - і холод, що ще не відступив, і тепло, що вже повернулося, і щось третє, що народжувалося між ними.

Сміх лунав раптово, як тріск льоду. Ігри були простими, але живими: біг, дотики, погляди, що затримувалися трохи довше, ніж потрібно. Земля під ногами ще була холодною, але серця вже відтанули.

Вогонь у вогнищах горів низько, але вперто. Іскри зривалися з нього й розліталися в різні боки, ніби живі: меткі, верткі, непосидючі. Вони миготіли в повітрі, кружляли, то підлітали ближче, то раптово змінювали напрям, наче бавилися. Здавалося, вони вибирають собі ціль: то дівочу косу, то рукав сорочки, то чиєсь плече.

Юнаки й дівчата ухилялися від них, сміялися, відмахувалися руками, ніби від настирливих, але веселих істот. Іскри гасли, не встигнувши торкнутися, або ж згасали вже в русі, так, ніби програвали цю гру, але не шкодували.

Сміх від того ставав голоснішим, теплішим — ніби сам вогонь виходив із вогнища й розходився між людьми.

У цей час, трохи осторонь від загального руху життя, у напівтемному приміщенні працював Радомир. Його робота не мала співу. Вона мала вагу.