1.15

Ніч прийшла непомітно. Свято ще жило, десь далеко — сміх, вогонь, пісні… але тут, у хаті, було тихо.

Ярослава лежала. Очі заплющені. Рука — на яйці.

І довго не могла заснути.
Образи не відпускали: яма, слова старого, і тиша в кінці, нахабна зозуля серед богів.

І холод. Той самий холод з її снів.

Нарешті сон зморив дівчину.

Спершу було темно. Не як ніч, темніше.

Потім - світло. Біле, не порожнє.

Вона стояла серед білого світла. Під ногами сніг, щільний і чистий. Та цей сніг не скрипів, не танув. Він був тут завше.

Ярослава повільно озирнулась. Сніг простягався далеко. Доки бачить око, скрізь був сніг. А ще були високі, засніжені гори, чиї вершини губилися в білому небі. Крижані, але не застиглі ріки.

Лід рухався повільно, наче не вріс каменем у землю, а був живим.

Дув холодний, але не різкий, вітер, що торкався обличчя легким, прохолодним дотиком. Так, цей світ був холодним, але не був мертвим, як їй здавалося раніше, в часи минулих візитів. Він був по своєму красивим. Увесь білий, але не одноманітний, десь більш біліший, десь менш. Ціла палітра нескінченної кількості білих відтінків, домішок сірого кольору, який, вмішували в картину, тіні, домішки блакиті неба та синеви води, котра пробивалася крізь товщу білизни снігової ковдри.

Все це дихало життям. Чужим, незнайомим і незрозумілим, але життям.

Ярослава зробила крок, і, як завжди, не почула звуку. Ще один крок - і лише тиша у відповідь.

І раптом вона відчула чийсь погляд. Не ззаду, не спереду. Звідусіль.

Вона завмерла.

- Я знаю, що ти тут, - тихо сказала Ярослава.

Одна з тіней на снігу, що мала дивну подобу людської тіні, поворухнулася.

- Ти знову прийшла, - прозвучав невідомий чоловічий голос. Тихий, втомлений. В ньому не було загрози. Не було люті чи злоби. Лише смертельна втома.

Ярослава вдихнула.

- Це ти мене кличеш?

- Я не кличу нікого. Я чекаю. Ти обіцяла, і ти прийшла.
Ці слова відгукнулись у всьому просторі.

- Чому?

- Бо це твій дім.

Ярослава нахмурилася.

- Я не розумію тебе.

Тінь не змінилась.

- Ніхто не розуміє. Тепер і ти не розумієш.

Світ навколо ніби став тихішим, хоч і до того він не вирізнявся гомоном.

- Це твоє місце? Твій світ? Ти створив Його? - спитала вона.

- Частково.

- Він… Твій світ... Він живий.

- Ти бачиш. - У тихому голосі чулося полегшення і, одночасно, здивування. - Ти боїшся мене?

- Раніше боялася. - Чесно відповіла Ярослава. - Більше не боюся.

- Чому ж ти тремтиш?

- Тут холодно.

- Так, для таких як ти тут холодно.

- А тобі? - Раптом спитала вона. - Тобі не холодно тут?

- Ні. Я інший.

Тиша лягла між ними, як сніг.

- Це не має бути таким, - раптом сказала Ярослава, майже пошепки.

Тінь ледь помітно змінилася, ніби прислухаючись.

- Що саме?

- Цей світ. Він… не повинен бути лише холодом.

- Він і не є ним.

Ярослава підняла очі.

- Тоді, чому він такий... холодний.

- Бо я таким його тримаю.

Це прозвучало не як гордість, швидше як зізнання.

- Ти можеш змінити це!

- Ні.

Вперше в його голосі з’явилось щось глибше за втому. Наче порожнеча.

- Чому?

- Бо я не творець. Я лише той, хто виконує.

- Виконує що?

- Прохання... Наказ... Волю...

- Чию?

- Тієї, що була тут до тебе.

- Хто вона.

- Ти.

- Але я тут... Зараз, в цю мить. Як я могла бути тут раніше за себе?

- Це все занадто складно для тебе. Зараз. Прийде час, і ти все зрозумієш. Цей світ мій лише частково. Він твій. Він такий, як хочеш ти.

Ярослава не одразу зрозуміла.

- Я… нічого не роблю.

- Ти є. І цього достатньо. Світ сам стане таким, як захочеш ти. Це у твоїй владі, а не в моїй.

Світ навколо ледь відчутно здригнувся. Чи їй здалося.

- Він може бути іншим, - продовжив голос. - Не лише холодом. Не лише тишею. Та не зараз. Зараз він повинен залишатися холодним...

- Чому?

- Так потрібно.

- Але чому я?

- Бо це твій дім. Завжди був твоїм домом.

- Звідки ти знаєш?

- Я був тут з тобою Завжди. Тобі час йти. Не можна довго залишатися в цьому світі, інакше ти ніколи не знайдеш дороги назад.

- Я не хочу, щоб ти був сам.

- Знаю. І тепер я не самотній. Повертайся до мене.

Ярослава зробила вдих.

- Я прийду.

- Знаю.

Світ навколо став зникати, не раптово, а поступово, втрачалися фарби, робився прозорим. І в ту мить, коли він майже зник, дівчина почула тихий голос:

- Я повернув її тобі, як і обіцяв. Тепер ти, нарешті, знайдеш себе. Я чекатиму на твій вибір...

Очі відкрилися.

Навколо була темрява хати, тепло печі.

Її рука міцно стискає тепле яйце.

І десь дуже глибоко в свому серці, вона розуміла, що це тепло не її рук, це тепло йде з середини яйця. Це тепло, є теплом чогось настільки давнього, про що не пам'ятають навіть старійшини. Ярослава знала, вона вже зробила крок - шляху назад уже не буде.