Ярослава

1.14

Хата Батька Дідів стояла осторонь. Не в центрі. Не серед людей. Ніби її поставили там не для життя, для пам’яті.

Двері були прочинені. Ніхто не стукав.

Вони зайшли.

Всередині було напівтемно. Світло просочувалося крізь вузьке вікно, затягнуте тонкими пластинами слюди — тьмяне, м’яке, ніби саме боялося порушити тишу.

В домі пахло сушеними травами, димом, і ще чимось старим.

Він сидів, там само, як і завжди. Всевід. Ніби не рухався, але живий. Все ще живий.

Його очі відкрились ще до того, як вони заговорили.

- Прийшла, - сказав він тихо, - сама прийшла, чи хтось наставив на шлях?

Голос його був ще слабший, ніж раніше, але не зламаний.

- Прийшла, - відповіла Ярослава, - не сама. Батько наставив.

- Так, діти повинні слухати своїх батьків. Батьки бачили життя, батьки мудріші. Та не завше й вони відають істину.

Старий повільно обвів поглядом усіх прийшлих, знову зупинив погляд на на Ярославі, затримав довше, ніж потрібно.

- Уже ближче, - сказав він.

Ярослава не зрозуміла, але відчула. Вона зробила крок.

- Дідусю…

Він ледь усміхнувся.

- Не дід я тобі, бо ти старша за мене. Прийде час, і ти знатимеш це. Покажи.

Вона не питала, що саме. Розгорнула тканину.

Яйце.
Воно виблискувало щирим залотом, у тьмяному світлі хати дідугана. Сяяло маленьким молодим сонцем, шо лише набирало сили, але прагнуло розбити шкаралупу, що тримає його і вирватися на світ. Воно було теплим, для Ярослави, та Всевід відсахнувся від нього, відчувши нестерпний жар.

У хаті стало тихо, здавалося б, що навіть вогонь у печі, перестав тріскотіти сухими дровами.

Старий не не чіпав яйця. Лише дивився.

- Давно… — прошепотів він.

Радомир і решта гостей напружилися, очікуючи, що зараз старегань промовить істину.

Всевід повільно підняв руку, суху, тонку.

- Знаю… і не знаю.

- Це не належить людям, це не належить Богам, - Всевід поглянув в очі Ярослави. - Лише тобі. Завжди належало. Це частинка тебе. Бережи її як, найбільший скарб. Як власне серце.

Милорада стиснула руки, присутні не могли зрозуміти, що дідуган має на увазі. Лише, глибоко в душі, Ярослава відчувала, що Всевід правий, що вона відчуває подарунок зозулі не як щось важливе, але чуже, як частинку власної душі.

- Що це значить?

Старий перевів погляд на Милораду, кивнув в бік її дочки.

- Вона знає. Вона це відчула. - Він зробив паузу, - світ не такий простий, як ви гадаєте.

- Воно не дається нікому, - додав Радомир. - Ні руці. Ні силі.

- І не має даватися, — відповів Всевід, - бо воно не річ. Як не можливо спіймати вітер, як не можливо втримати воду між пальців, як неможливо набрати вогонь у жмені, так неможливо й торкнутися того, що не належить нікому - Сірин. Це… - він шукав слово, - пам’ять.

- Про що? - Тихо спитала Ярослава.

Старий довго мовчав.

- Про те… що було до того, як ми почали пам’ятати. Про те, яким має бути наш світ.

Повітря стало важчим.

- Це… те саме яйце? - Прошепотіла Милорада.

Всевід повільно похитав головою.

- Ні. Першорядне яйце трісло, народжуючи світ. Це - інше

Драгомир вперше заговорив:

- Я бачив як Ярослава отримала його?

Старий дивився на нього. Довго.

- Ти не звідси.

- Ні.

- Характерник. - Старий не питав.

Драгомир кивнув.

- Добре, - сказав старий. - Тоді слухай уважно. Ти зрозумієш, і матимеш вірний шлях, - Він перевів погляд на всіх. - Є речі, що народжують світ. Є ті, що тримають його. І є ті, що можуть його зламати. Це не перше, не друге і не третє. Це все разом, одночасно

Ярослава стиснула яйце.

- Я не хочу ламати світ…

- І не будеш, - відповів він одразу. - Якщо не підеш туди, куди тебе поведуть не твоїм серцем.

Вона не все зрозуміла, але щось відгукнулось, глибоко в душі.

- Що мені робити? - Тихо спитала вона.

Старий дивився на неї. Довго. Раптом, вперше за весь час, його погляд став м’яким.

- Жити, не зраджувати тому, що відчуваєш.

- Хіба цього достатньо?

Старий ледь усміхнувся.
- Завжди було. Запам'ятай, ріка починається з краплі - буревій з подиху. Гора проростає з каменю, і розсипається на каміння. Світів не бігато, світ один, але багатогранний і багатопроявний...

Повітря стало дивним, ніби щось відходило, ніби світ втрачав частинку свого древнього єства, щоб на місці хворої гілки виросла молода, сильна гілка.

Радомир це відчув.

- Батьку…

Старий повільно вдихнув.

- Я вже сказав, що мав.

Його голос став тихим, майже шепотом.

- Далі… ви самі.

Милорада зробила крок.

- Ні, ти…

Він ледь похитав головою.

- Час.

Всевід перевів погляд на Ярославу.