1.13

У хаті було тихо. Не так, як вночі. І не так, як зранку. Тут панувала звичайна, затишна тиша рідного дому.

Піч знову дихала теплом. Світло вогню лягало на стіни м’яко, спокійно. Запах хліба ще тримався в повітрі. Милорада стояла біля столу. Радомир сидів, мовчки дивлячись у вікно.

Двері відчинилися.

Ярослава увійшла першою. За нею — Драгомир.

Мати глянула на доньку, на хлопця, що йшов трішки позаду неї, проте все ще не перейшов поріг, тримаючи Ярославу за руку, на вінок, на голові хлопця, і одразу все зрозуміла. Та не сказала нічого. Не сказала, тому що її дочка вже доросла і має право на власний вибір. Не сказала, тому що бачила - щось змінилося, щось тривожить цих молодих людей. Її серце стислося. Тривога поселилася в душі.

Радомир теж все це помітив, він примружив очі, розглядаючи Драгомира, та звернувся до доньки.

- Ти повернулась, - тихо сказала вона.

- Повернулась, - відповіла Ярослава.

Радомир підняв погляд. Кивнув Драгомиру.

- Заходь.

Той ступив у хату. Спокійно. Без поспіху, без слів.

Батько якийсь час мовчали.

- Де були? - спитав батько. Не різко. А як той, хто вже знає - але хоче почути. - Що робили?
Ярослава глянула на Драгомира. Потім знову на батька.

- Розмовляли, - сказала вона.

Радомир ледь усміхнувся.

- Цілу ніч? І цілий день? - Запитав Батько, даючи голосом зрозуміти, що така відповідь його не влаштує.

- Так.

- І що ж такого можна говорити цілу ніч?

Ярослава трохи опустила очі.

- Багато чого.

Милорада підійшла ближче.

- Не тільки говорили, - тихо сказала вона. Це не було питання, це було твердження, що не потребувало доказів. Вінок на голові Драгомира розповів усе.

Ярослава підняла на неї погляд, і вперше не відвела.

- Я була на Богиті.

Тиша. Піч тихо тріснула. Головні слова були сказані, і тепер тиша вимагала продовження, вимагала пояснення.

Радомир не рухнувся. Але погляд став уважнішим.

- Сама?

- Ні, - відповів Драгомир. - Разом.

- "Що він там побачить?

Що він та знайде?

І що із собою у світ поверне?" - Промовив-проспівав батько. - І що ви там знайшли?

Ярослава не одразу відповіла. Пальці торкнулися тканини.

- Я не знаю.

Вона повільно розгорнула вузлик, в якому було Золоте яйце.

Світло в хаті ніби трохи змінилося, ніби стало ясніше.

Милорада зробила крок.
- Це… - прошепотіла вона.

- Мені дали, - тихо сказала Ярослава. - Зозуля.

Радомир підняв брову.

- Зозуля?

Драгомир кивнув, підтверджуючи слова дівчини.

- Говорила, - додав він.

Тиша стала іншою.

- І ти нічого не сказав раніше? - спитав батько.

- Не було часу.

Милорада повільно простягнула руку.

- Можна?

Ярослава вагалась, але кивнула. Мати торкнулась яйця, і її рука пройшла крізь нього. Наче там нічого не було. Наче яйце було примарою.

Вона різко відсмикнула пальці.

- Як… - Не договорила.

Радомир встав. Повільно.

- Дай.

Він не питав. Не просив. Його голос був владний. Простягнув руку, торкнувся...

Удар. Не звук. Не світло. Але тіло його здригнулося. Рука різко відсмикнулась.

Він вдихнув.

— Як… грім, — тихо сказав він, - наче Перун торкнувся.

Ярослава стояла, не рухаючись. Яйце лежало в її руках. Спокійно. Наче нічого не сталося.

Драгомир дивився. Довго. І не рухався.

— Ти не спробуєш? — Тихо спитала Ярослава.

Він похитав головою.
- Ні.

- Чому?

- Воно твоє, не моє.

Ці слова прозвучали просто, але остаточно. Радомир повільно сів назад. Дивився на яйце.

- Це не річ, - сказав він тихо.

- Я знаю, - відповіла Ярослава - воно живе.

Тиша знову наповнила хату. Довга. Важка.

І тоді Драгомир сказав:

- Є той, хто може знати.

Всі подивились на нього.

- Хто?

- Батько Дідів. - Це ім’я прозвучало тихо, але вагомо. Радомир кивнув своїм роздумам. - Якщо хтось і знає - то він.

Милорада глянула на доньку.

- Підеш?

Ярослава стиснула яйце трохи сильніше.

- Звісно ж піду.

Вони почали збиратися не поспішали, але й не вагалися. Драгомир стояв біля дверей. Чекав.

Радомир взяв плащ. Милорада - хустку. Та перш перед піти мати тихо покликала Ярославу.

- Славо. - Дівчина обернулась. - Чому він?

- Хто?

Милорада глянула на двері, де стояв Драгомир.

- Він. Чому не той, хто Яр?

Ярослава зрозуміла - Святибор. Та відповіла одразу, без вагань.

- З ним тепліше.
Милорада не усміхнулась. Але очі її стали м’якшими.

- Іди, - сказала вона.

І Ярослава пішла, разом із тими, хто вже чекав, у дім того, хто пам’ятає більше, ніж світ.