1.11

- О, нарешті! - Голос вирвався з темряви: живий, теплий, занадто гучний для печери. - Я вже думав, що не знайду вас! Якби не здогадалися розвести багаття, я б тут до ранку блукав.

Ярослава різко обернулась, відвернувшись вір багаття, яке саме розпалював Драгомир, завмерла на мить.

- Це… - вона прищурилась, розглядаючи в сутінках постать, - ти?

Хлопець вийшов ближче до вогню, і світло впало на його обличчя. Звичайне обличчя, звичайного Мірринського юнака. Та коли дівчина опустила погляд помітила босі ноги.

- Ти… - здивувалася вона. - Чого ти босий?

Хлопець широко усміхнувся.

- Для кращого зв'язку із землею. - І, не чекаючи дозволу, сів біля вогню. - Святибор, якщо ви забули.

- Ти довго йшов, - сказав Драгомир спокійно.

Святибор знизав плечима.

- Та ні. Швидко.
- Ви ж самі сказали, де вас шукати. От-тільки коли смеркло, ледь блуд мене не впіймав. А потім глянь, сполохи пітьмі, там, звідки я йшов.... Я ж бо вже був на тому березі. - Говорив Святибор весело, показуючи, що така дрібниця, як заблукати вночі в лісі, його мало хвилює.

Ярослава все ще не відводила погляду від його ніг.

- Ти весь день ходив босий?

Святибор глянув вниз, ніби тільки зараз це помітив.

- Ага. - Засміявся. - Земля тепліша, ніж здається.

Драгомир уважно дивився на нього.

- Ти не просто прийшов...

Святибор нахилив голову.

- Ну звісно. - Він дістав з кишені кілька шматків хліба з салом, остаточно ламаючи усі обрядові канони зустрічі Яра, Зюзя та Мірри - Хтось же мав принести вам їсти, що б ви тут не вмерли з голоду.

Лише тепер Ярослава згадала, що нічого не їла ще від вчорашнього вечора. Живіт зрадницьки забурчав, і дівчина відчула голод.

Святибор розламав хліб на три рівні шматки і простягнув один шматок Ярославі, другий віддав Драгомирові.

- Тримайте.

Дівчина вагалась якусь мить. Кинула короткий погляд на Драгомира.Той ледь помітно кивнув, і лише після цього Ярослава взяла хліб.

- Дякую.

Святибор уже жував свій шматок, ніби не було нічого важливішого.

- Та нема за що. Я й сам голодний.

Драгомир взяв свій шматок, але не поспішав їсти. Дивився. Спочатку на Святибора. Потім, на руки Ярослави. На тканину, в яку вона щось загорнула. І знову на Святибора.

- Ти завжди так ходиш? - Спитав він.

Святибор не одразу зрозумів.

- Як?

- Без попередження.

Той усміхнувся.

- А як ще? Постукати?

Ярослава тихо видихнула, майже посміхнувшись.

- Ми не чекали гостей, - сказав Драгомир спокійно, але твердо.

Святибор кивнув, ніби погоджуючись.

- Я помітив, - відкусив ще шматок, - навіть стіл не накрили.

Йому не відповіли. Жартувати не було бажання. Лише вогонь тихо потріскував.

Ярослава обережно відкусила хліб, заплющила очі на мить.

- Смачно.

Святибор одразу пожвавішав.

- Авжеж! Я ж сам різав.

Драгомир ледь підняв брову?

- Сало?

- Ну… - Святибор задумався. - Не я різав. Але я ніс!

Ярослава тихо засміялася,

- Ти завжди такий?

- Який?

- Такий… - дівчина шукала слово, - легкий... Веселий.

Він задумався, відповів, несподівано, серйозно.

- Ні, та зараз можна.

Драгомир уважно глянув на нього.

- А коли не можна?

Святибор знизав плечима.

- Коли не смішно.
Тиша знову повернулась, але вже не напружена.

Ярослава повільно доїдала свою порцію, і весь час відчувала: Святибор дивиться. Не прямо, але помічає.

Вона трохи підтягнула до себе загорнуте у тканину яйце. Майже непомітно.

Святибор нічого не сказав. Лише ковзнув поглядом, і відвів.

Драгомир це помітив, і трохи розслабив плечі.

- Ти сам? - спитав він.

Святибор кивнув.

- Ага.

- Без своїх?

- Ага. Ти теж без своїх?

Драгомир не відповів одразу.

- Зараз - так.

Святибор кивнув. Наче цього було достатньо. Ярослава глянула на них обох.

- Ви так говорите, ніби щось приховуєте.

Обидва глянули на неї.

- А ти ні? - легко спитав Святибор. Ярослава відкрила рот, і не відповіла. Розповідати йому про яйце, дівчина не хотіла. Святибор усміхнувся.

- От бачиш.

Драгомир тихо сказав:

- Не все треба говорити одразу.

Святибор кивнув.

- І не всім.

Вогонь трохи осів. Світло стало м’якшим.

Ярослава сперлась спиною на стіну печери, і вперше за весь день відчула справжню втому.

- Я трохи посиджу, - сказала вона тихо.
- Сиди, - легко відповів Святибор.

Святибор витягнув ноги ближче до вогню.

- Гарно у вас тут.

- Це не наше місце, - тихо відповів Драгомир.

- Тим краще, - промовив Святибор, і вперше, за весь час, просто замовк.

Ярослава сама не зрозуміла, як заснула. Здавалося б, лише трішки перепочити, заплющити очі... І все. Сон прийшов миттєво, так просто, ніби тіло саме вирішило за неї.

Святибор глянув на неї і тихо гмикнув.

- Швидко, - прошепотів він.

Драгомир не відповів. Він підвівся, обережно, щоб не шуміти, і підійшов ближче. На мить зупинився. Подивився. Потім зняв свою ковдру і, не поспішаючи, підклав їй під голову дівчини. Ярослава ледь пворухнулася, але не прокинулася. Лише тихіше вдихнула.

Драгомир повернувся до вогню. Сів.

Вони сиділи мовчки. Полум’я тихо дихало між ними. Святибор поглянув на Ярославу. Довше, ніж просто випадково. Ледь усміхнувся сам до себе.

"Гарна. Дуже гарна. Справжня красуня, - він трохи нахилив голову. - З неї була б добра дружина." - І, ніби задоволений цією думкою, відвів погляд.

Драгомир теж дивився. Але інакше. Довше. Тяжче.

"Не даремно…"

Сьогоднішній день вставав перед ним уривками: Богит. Ідоли. Зозуля. Яйце.

"Не даремно."