1.10

Вони спускались мовчки. Вітер уже не здавався таким дивним, як на вершині. Але щось у Ярославі змінилось. Вона йшла повільніше, ніж раніше. Ніби слухала не ліс, а себе.

Драгомир ішов поруч, час від часу поглядаючи на неї.

- Ти зробилася мовчазною, - сказав він нарешті.

- Думаю...

- Про що?

Ярослава не одразу відповіла.

- Про нього.

Драгомир зрозумів одразу.

- Про Зюзя?

Вона кивнула.

- Всі кажуть, що він холод. Що він забирає. Що він… - вона запнулась, - страшний. Але це... Ніби не вся правда.

Драгомир трохи помовчав, а потім, несподівано, сказав:
- Є одна казка.

Ярослава підняла брови.

- Казка?

- З півночі, - уточнив він. Звідти, де зими довші, ніж життя.

Ярослава ледь усміхнулась.

- І що в ній?

Драгомир перевів погляд уперед і почав.

- Там не Зюзь приходить. Там приходить Зимонька. Вродлива дівчина з білою шкірою і волоссям, мов свіжий сніг. Вона не говорить голосно, але її завжди чують. - Ярослава слухала, не перебиваючи. - Вона любить дітей. Дуже. Дає їм сніг, щоб ліпити. Дає лід, щоб ковзати. Дає морозець, щоб щоки палали від сміху. - Ярослава посміхнулася, пригадавши, як перший зимовий морозець щіпає за щоки. - Вона розмальовує ліси інеєм. Кожну гілочку, кожну травинку. І тоді, коли сходить сонце усе світиться, наче світ став інший, наче ожила казка. Але вона не лише добра, - додав він тихіше. - Вона бачить як хто живе. Хто добрий, а хто ні.

Ярослава глянула на Драгомира.

- І що тоді?

- Доброго зігріє, навіть у мороз. А злого… - він трохи затримався, - залишить із холодом.

- То вона не карає, - сказала Ярослава - Вона… просто не рятує.

Драгомир кивнув.

- Напевно.

Вони пройшли ще кілька кроків, і Ярослава, раптово зупинилася

- Це теж Зюзь? - Тихо спитала вона. - Ота Зимонька, теж Зюзь, але в іншому обличчі?

Драгомир трохи подумав, намагаючись розібратися, чи це було питання, чи дівчина стверджувала те, що помітила в його словах, те чого не помітив хлопець.

- Може він. А може, лише частина його.

- Тоді… - Ярослава говорила тихо, невпевнено, - може, він не такий, як усі думають.
Драгомир глянув на неї.

- Може.

Ярослава раптом усміхнулась.

- Я ніколи не чула такої казки, де ти це почув?

Драгомир теж ледь усміхнувся.

- Випадково.

- Де?

- На північних, окрайніх землях, коли їздив на Мокшанські болота.

Ярослава здивовано підняла брови.

- Ти був там?

- Був.

- Навіщо?

- Супроводжував гетьмана.

Вона ще більше здивувалась.

- І що він там робив?

- Політику, - коротко відповів Драгомир.

Ярослава тихо засміялась.

- А ти просто… стояв і слухав казки?

- Не просто, - спокійно сказав він. - Мене тоді мало не втопили.

Вона засміялась ще голосніше.

- Серйозно?

- Не віриш? Вони прийняли мене за відьмака.

- А в чім різниця, між характерником, і відьмаком?

- Ну... - Драгомир задумався, і навіть почухав потилицю під оселедцем. - А й справді, для звичайних людей немає різниці...

Ярослава глянула на нього з лукавою усмішкою.

— Слухай…
- Що?

- А скільки тобі років?

Драгомир примружився.

- Багато.

- Наскільки “багато”?

Він зробив паузу.

- Я обійшов пів світу.

Ярослава засміялася.

- Я не про це.

Він глянув на неї. І цього разу відповів серйозно.

- Характернику стільки років… на скільки він виглядає.

Ярослава замовкла, вперше за час, проведений з Драгомиром, вона не змогла зрозуміти, жартує хлопець, чи ні.