1.9

Вітер на вершині був іншим. Не сильнішим, не гучнішим. Ті ж самі пориви, що й біля підніжжя, але чистіший, більш ритмічний... Мелодійний. Трава шурхотіла рівно, ніби щось шепотіла.

Драгомир першим ступив у коло ідолів. Ярослава за ним і, різко зупинилася.

- Що трапилося? - Тихо спитав хлопець.

Вона не відповідала. Лише повільно підняла руку вказуючи уперед, кудись, між ідолів.

Драгомир глянув і завмер. Між ідолами було гніздо. Невелике. Акуратне. Свіже. Та найбільший подив викликала хазяйка гнізда, яка дивилася на прийшлих велетнів, наче оцінюючи.

- Це… - Ярослава ледве могла говорити від подиву. - Це... Що, зозуля?

Драгомир насупився, він був здивований не менше за дівчину, та намагався цього не видавати.

- Зозуля. - Хлопець здивовано переводив погляд з дівчини на пташку і її гніздо. - І вона звила ТУТ гніздо.

- Зозулі ж не в'ють гнізд.

- Не в'ють. Взагалі.

Пташка ще раз поглянула на прийшлих велетнів, і промовила людським голосом:

- Ну зозуля, і шо? Ну звила собі гніздечко, не мерзнути ж мені, чекаючи зак ти припрешся. Нарешті, дочекалася.

Ярослава обернулася до Драгомира.

- Ти це чув?
- Чув.

Вони обидва подивились на гніздо. Зозуля дивилася на них. Звичайна на вигляд, але очі, надто вже уважні.

- Скільки можна чекати, га? - Спитала вона, трохи нахиливши голову. - Я вже думала, ти не прийдеш.

- Вона… - прошепотіла дівчина. - Вона говорить.

- Бачу, не глухі, - весело кинула зозуля. - Це добре. Бо я не люблю повторювати.

Драгомир повільно зробив крок уперед.

- Хто ти?

Зозуля фиркнула, прямо як людина а не пташка.

- Я? Та яка різниця. Важливіше - хто ви? Я чекала на одного з вас. Навіть гніздо звила. Гарне ж, правда? - Вона з гордістю обернулась у своєму гнізді.

Ярослава не знала, що сказати.

- Це… - вона ковтнула. - Це неможливо.

- Угу, - легко погодилась зозуля. - Не можливо, і шо?

- Ти казала що чекала на нас. - Промовив Драгомир, прийшовши до тями після першого шоку.

- Не на вас, а на одного з вас. Чи тобі на Січі отаман у вухо зарядив, і ти вглух?

- І на кого ж з нас ти чекала? - Запитала Ярослава, доки характерник намагався вгамувати раптову лють, що спалахнула в його душі на слова нахабної пташки.

- А я знаю на кого? Проте, яка мені різниця, раз вже прийшли, давайте, не будемо гаяти часу. У мене для вас є три загадки. Той, хто вірно відповість на всі три, і є той, кого я чекаю.

- Загадки? - Перепитала Ярослава.

- О, це не прості “загадки”, - зозуля хитро примружилася. - Скажімо, це перевірка.

Драгомир напружився.
Хоч він і був характерником, не раз розмовляв із лісовими та польовими духами, не раз ховав побратимів у вранішньому тумані від погляду ворогів, і навіть одного разу спілкувався з русалкою, до такого був не готовий. Скажи він, що розмовляв з птахою як із людиною, його одразу ж вважатимуть юродивим.

Ярослава, котра була далека від магічних практик, і лишень-но ставала на свій шлях, хоч і здивувалася, віднеслася до цього спокійніше. Ну зозуля, ну розмовляє... Скільки дивного вже сьогодні побачила? Скільки побачу ще?..

— Питай, — сказала вона тихо.

Зозуля кивнула.

— Що лежить нерухомо, але тримає світ. Що не дихає, але дає силу всьому живому?

Ярослава опустила очі, повернулася навкруги, і помітила камінь, що, здавалося б, виріс просто із землі, а біля каменю сходи молодої трави. Ще ніде вона не пробилася з-під землі, чекаючи на справжнє тепло, та тут, саме біля цього каменю проросла, ніби відчуваючи що каміння захистить. Відповідь прийшла миттєво.

- Камінь, - сказала вона. - Земля. Це основа всього. Нав. Коріння, яке дає силу живому дереву.

Зозуля цвірінькнула щось, що здалося дівчині похвалою.

- Гарно починаємо, та тепер буде складніше. Що вмирає, щоб дати життя. Що живе в землі, та ближче до сонця ніж верхів'я гір?

Ярослава навіть не задумувалась довго.

- Пшениця, - відповіла вона. - Благодать Яви. Щороку вона проростає з зерна, і народивши нове зерно - помирає. Вона має колір сонця, його силу. І павіть в землі, вона зберігає цю силу.

Зозуля кивнула ще швидше.

- Уже тепліше. А тепер найскладніше, що не можна побачити, але воно веде? Що не можна втримати, але без нього все втрачає сенс?

Ярослава завмерла. Цього разу вона думала довше. Вітер торкнувся її волосся. Драгомир не втручався. Він відчував, що пташка прийшла не до нього. Зозуля вже знала, кого чекала тут, а тепер просто бавилася з ними. Розважалася.

- Кохання, - тихо сказала Ярослава. - Те, що дає сенс. Найчарівніший дар Прави.

На мить навіть вітер стих, лише зозуля сміялася своїм дивним сміхом.

- Ну нарешті! - Вона задоволено вдарила крильми. - Я вже боялася, що помилилась.

Ярослава не рухалася.

- Ти… чекала на мене? - Тихо спитала вона.

Зозуля глянула прямо їй в очі.

- А ти як думаєш? - І раптом стала серйозною. - У мене для тебе є подарунок.

Драгомир напружився ще більше.

- Який?

- Та зачекай ти, - відмахнулася зозуля. - Не тобі ж.

Вона трохи піднялась у гнізді раптом затихла. Мить. Ярослава навіть не одразу зрозуміла, що відбувається. У гнізді з’явилось яйце. Золоте. Не “жовте”. Не “світле”. Саме золоте. Наче світилось зсередини.

Ярослава зробила крок назад.

- Це… що це?

Драгомир не відповів. Вперше з того часу як боги прийняли його, він не знав, як діяти, не розумів, що відбувається, тому просто спостерігав.

- Ось, - сказала зозуля легко, ніби це була дрібниця. - Твоє.

- Моє?.. - Ярослава ледь чутно повторила.

- А чиє ж іще? - Відповіла пташка. Вона вже розправляла крила.

- І що з ним робити? - Швидко спитала Ярослава.

Зозуля завмерла на мить, хитро посміхнулася.

- От це вже не моя справа. Він просив передати це, я це зробила. Я свою справу виконала.