1.8

Ранок прийшов не одразу. Спершу була тиша, така, що здавалось, ніби саме місто затримало подих. Лише потім почувся звук. Глухий. Ніби дерево вдарили об дерево. Раз. Ще раз. І ще.

Ярослава розплющила очі. Світло вже проникало в печеру: холодне, ранкове, ще без тепла.

- Чуєш? - Тихо спитала вона.
Драгомир уже не спав. Сидів, трохи нахилившись уперед, прислухаючись.

- Почалось, - коротко сказав він.

- Що?

Хлопець підвівся.

- Ярів Вихід. - Це слово прозвучало так, ніби мало вагу не меншу, ніж саме ім’я бога.

Ярослава швидко підвелась, закутавшись у ковдру.

- Ми встигнемо?

Драгомир похитав головою.

- Ні.

Ярослава завмерла.

- Що значить - ні?

Він глянув у бік міста, де вже починав прокидатися день.

- Там уже збираються люди. Тебе не повинні бачити до вечора, пам'ятаєш?

Ярослава тихо видихнула.

- Так. Тоді… Тоді, що нам робити?

Драгомир відповів не одразу. Погляд його ковзнув у бік — туди, де ліс ставав густішим і темнішим.

- Підемо зараз.

- Куди?

- На Богит.

Ярослава здивовано запитала.

- Зараз?

- Так, саме зараз. - Він підвівся, швидко, ніби рішення вже давно було прийняте. - Там не ходять люди. І тебе там точно ніхто не побачить.

Ярослава стиснула ковдру, потім повільно кивнула.

- Добре.

Він глянув на неї ще раз, ніби перевіряючи.
- Це краще, ніж сидіти тут цілий день.

- Мені теж ця печера вже набридла, - тихо сказала вона.

Драгомир ледь усміхнувся.

- Тоді ходімо.

Вони рушили ще до того, як сонце остаточно піднялось. Ліс зустрів їх тишею. Не звичайною ранковою, а глибшою, ніби знав, куди вони йдуть...

Міррин, місто в якому виросла Ярослава, прокидався інакше. Не як щодня. Повільніше, ніби саме повітря чекало.

Перший звук з’явився ще до сонця. Глухий удар: дерево об дерево. Раз. Ще раз. І ще.

Люди виходили з домів. Робили вони це тихо. Йшли до центру, мовчки, але сьогодні в їхніх очах сяяла надія. Вони знали: сьогодні - Ярів Вихід...

Ліс прийняв їх мовчки. Не тріщали гілки, не співали птахи. Ніби сам ранок ще не наважився початися.

Драгомир ішов попереду — впевнено, але без поспіху. Ярослава за ним, прислухаючись не стільки до звуків, скільки до тиші між ними.

- Далеко? - Тихо спитала вона.

- Недалеко, - відповів він. - Але підйом буде важчий.

Вона кивнула, хоча він цього й не бачив...

Глухий удар. Дерево об дерево.

Раз...

Міррин прокидався повільно. Двері відчинялись одна за одною. Люди виходили без слів. Ніхто не поспішав, але й не зволікав.

Люди знали, куди йдуть...

Ліс почав рідшати. Світло стало яскравішим.

І раптом… Дерева зникли. Ніби їх просто не мало бути тут.

Перед ними відкрився пагорб. Широкий. Спокійний. Повністю вкритий травою. Жодного дерева. Жодного куща. Лише вітер, що подихом прадавніх богів ковзав по схилах.

Ярослава зупинилась.

- Тут… порожньо, - прошепотіла вона.
Драгомир глянув угору.

- Тут немає нічого зайвого...

Глухий удар. Ще один. І ще.

На площі вже зібрались люди. Старші стояли ближче до вогню. Молодші - далі.

Діти тримались за руки матерів. І всі мовчали...

- Це і є Богит? - тихо спитала Ярослава.

- Так. - Драгомир кивнув у бік вершини - Бачиш?

Ярослава підняла очі. На самому верху, проти світла, темніли постаті. Ідоли. П’ять нерухомих, величних постатей богів, що оберігають Рунійську землю і людей що живуть на ній.

Драгомир зупинився поруч, дивлячись туди ж.

- Бачиш їх? — тихо спитав він.

Ярослава кивнула.

- Яр, - сказав він. - Тепло. Пробудження. Той, хто веде життя вперед. - Поруч стояла інша постать, м’якша в обрисах. - Мірра. Життя. Народження і повернення. Усе, що росте і дихає. - Трохи осторонь, темніший, різкіший силует. - Перун… або Арей, - додав Драгомир. - Сила. Захист. Війна, коли вона необхідна. - Вітер сильніше повіяв по траві. Ще одна постать: витягнута, ніби виросла з цієї землю. - Веста, - тихіше сказав він. - Це буйні ліси. Тиша природи. Спокій. Те, що живе без людини і старше за неї. - Останнім був найменш помітний, на перший погляд, але від нього було важко відвести очі. - Старовит, - сказав Драгомир після паузи. - Звір. Інстинкт. Швидкість, вправність і сила дикого звіра. Пам’ять дикого світу.

Ярослава довго дивилась на них.

- Вони всі… різні.

- Бо світ не один, він багатогранний - відповів Драгомир. - Але земля - спільна.

Вітер пройшовся по схилу, і трава лягла хвилею. Ярослава зробила крок ближче, і раптом, щось у ній відгукнулось. Спершу тепле, ледь помітне. Наче ранкове сонце торкнулося шкіри зсередини.

Вона мимоволі глянула на Яра. Серце вдарило швидше...

Але одразу ж — інше. М’якше. Глибше. Наче щось знайоме, але давно забуте.
Мірра.

Ярослава затримала подих. Їй здалось, що земля під ногами стала живішою. Вона опустила очі і в той самий момент відчула ще одне. Різке та гостре, наче блискавка пройшла крізь тіло.

Вона здригнулась і підняла погляд на Перуна.

— Тут… сильніше, — прошепотіла вона.

Драгомир уважно дивився на неї.

— Що саме?

Ярослава не одразу змогла відповісти.

— Я відчуваю їх. Наче… — вона запнулася. — Вони всі різні. Але я… - Вона замовкла, не знаючи, як сфомувати свою думку.

Вітер знову змінився і, раптом, усе стихло. Ні тепла. Ні сили. Ні руху. Лише тиша. Глибока, жива тиша.

Веста.

Ярослава повільно повернула голову. І вперше їй стало не трохи — а по-справжньому спокійно, наче світ на мить перестав вимагати від неї чогось.

— А це… — прошепотіла вона, — зовсім інше.

Драгомир не відповів, він уже все зрозумів, але не втручався. Боги приймали Ярославу. Приймали, як колись прийняли і його.

Останнім прийшло найдивніше відчуття. Не тепло. Не сила. Не тиша. Щось первісне, наче зсередини самої землі.

Старовит.

Ярослава різко вдихнула. І зробила крок назад.