1.7

Вони вийшли з лісу до річки вже в сутінках. Це було тихе місце, трохи осторонь від звичних стежок. Сюди рідко ходили, не тому, що боялися, а просто не було потреби. Земля тут була незручна для поля, а берег занадто крутий для випасу Худоби чи риболовлі. Річка текла вузькою смугою між берегами. Вода була темна, холодна, ще наполовину скута льодом. Уздовж країв лежали залишки криги: бруднуваті, підмиті, з нерівними краями. Посередині вода рухалася повільно, але вперто, несучи дрібні уламки льоду вниз за течією.

Береги були розмиті талою водою. Земля місцями осипалася, оголюючи коріння дерев. Деякі дерева нахилилися над водою, тримаючись лише кількома товстими коренями.

Трохи вище від річки починалися кам’янисті виступи. Це були не справжні гори - швидше зламаний край землі, де тверда порода виходила назовні. Камінь був сірий, шорсткий, подекуди вкритий лишайником. Між тріщинами ще лежав сніг: щільний, ущільнений, той, що тане останнім.

Під ногами тут було слизько: волога земля, каміння, залишки льоду. Саме серед цих виступів і була печера. Вхід у неї був невеликий і непримітний. Його легко було не помітити, якщо не знати, де шукати. Просто темна щілина між камінням, частково прикрита нависаючим краєм скелі. Щоб зайти всередину, доводилося трохи пригнутися. Одразу відчувався холод: звичайний, природний холод каменю, який не прогрівається сонцем.

Всередині печера була неглибока. Вона не тягнулася далеко вглиб, як ті, про які розповідають у легендах чи казках. Це було, радше, природне заглиблення в скелі, утворене водою і часом. Стеля нерівна, місцями низька. Подекуди звисали кам’яні виступи, але невеликі. Стіни вологі на дотик, прохолодні, шорсткі. Звідкись зверху повільно капала вода, рідко, але рівномірно.

Підлога була нерівна: частково кам’яна, частково вкрита вологим піском і землею, місцями лежало принесене вітром листя. Ближче до входу було трохи світліше, туди доходило слабке світло молодого місяця. Далі - просто темрява, але не глибока, а звичайна, як у будь-якому закритому місці.

Всередині можна було сісти. Не зручно, але достатньо, щоб перечекати ніч: один широкий камінь, майже як лавка, кілька нижчих виступів, сухіші ділянки ближче до стіни. Тут не було нічого особливого.

Жодних знаків, жодних слідів чиїхось обрядів. Просте місце, яке не видно з берега і не чути з лісу. Місце яке можна знайти лише випадково.

Звідси добре було чути річку. Не голосно, але постійно. Тихий рух води, іноді тріск льоду, що ламається й пливе далі. І цього було достатньо, щоб не відчувати повної тиші.

Це було місце не для життя. Але й не чуже людині. Просто одне з тих укриттів, які знаходять випадково, і запам’ятовують.

Хлопець скинув з плечей важку торбу, дістав звідти дві ковдри та кілька виділених козячих шкір. Шкіри розстелив на землі, одну ковдру, мовчки віддав Ярославі. Дочекався, доки дівчина сяде і закутається в ковдру. Зробив теж саме.

- Ти завжди такий мовчазний.

Хлопець трохи здригнувся, ніби його вирвали з думок. Опустив погляд у землю, провів пальцями по шорсткій шкірі під собою.

- Ні… - коротко відповів. І після паузи додав: - Не завжди.

Ярослава злегка нахилила голову, дивлячись на нього.

- А коли тоді ти говориш?

Він ледь усміхнувся, але якось невпевнено, ніби сам не до кінця розумів, що робить.

- Коли не треба.
Між ними на мить повисла тиша. Десь у глибині печери тихо капала вода.

- А зараз треба? - М’яко спитала вона.

Хлопець зітхнув, провів рукою по волоссю.

- Зараз… - він зам’явся. - Не знаю.

Ярослава підтягнула ковдру ближче до плечей.

- Ти боїшся мене?

Він різко підняв очі, ніби хотів заперечити, але слова не одразу знайшлись.

- Ні… - сказав тихо. - Не тебе.

- А кого?

Він знову відвів погляд.

- Себе.

Тиша стала густішою.

- Це як?

Хлопець трохи посунувся, сперся ліктями на коліна.

- Я… - він ковтнув. - З дитинства… Не... Не вмію говорити з дівчатами. - Останню фразу Драгомир промовив швидко, без зупинок, на одному подиху. Ярослава ледь посміхнулась, але нічого не сказала, чекала. - Коли потрібно щось сказати… - продовжив він, дивлячись у темряву печери, - в голові порожньо. Або, навпаки, забагато всього. І все якесь… не те. - Драгомир стишив голос. - і я боюся сказати щось дурне. Або образити. Або… - він злегка знизав плечима, - виглядати смішно.

Ярослава уважно слухала, не перебиваючи.

- Тому ти мовчиш?

- Легше мовчати, ніж потім думати, що треба було сказати інакше.

Вона трохи нахилилась вперед.

- А зараз ти думаєш, що кажеш щось не те?

Хлопець на мить задумався. Потім похитав головою.

- Вже ні.

- Чому?
Він підняв на неї погляд. У темряві очі здавались глибшими.

- Бо ти не смієшся.

Ярослава ледь усміхнулась.

- А якби сміялась?

Він теж ледь посміхнувся у відповідь.

- Тоді б я вже мовчав.

- Шкода, - сказала вона тихо. - Бо мені цікаво.

Ці слова ніби розгубили Драгомира більше, ніж усе попереднє.

- Що саме? - обережно спитав він.

Ярослава на мить замислилась.

- Який ти, коли не мовчиш.

Хлопець опустив очі… але цього разу вже не ховався повністю.

- Я сам ще не знаю, - тихо сказав він.

Хвиля тиші між ними вже не була такою важкою. Ярослава обережно провела пальцями по краю ковдри. Потім, вже звичним жестом, торкнулася жовтої стрічки.

- А ти… - почала вона, - ти хто?

Питання зависло в повітрі. Не про ім’я, про щось більше, глибше. Хлопець не відповів одразу. Лише повільно вдихнув, ніби зважував, чи варто.

- Драгомир, - сказав нарешті, вдаючи, що не зрозумів питання дівчини. - Так мене нарекли батьки.

- Я не про це, - не здавалася Ярослава.

Він ледь усміхнувся.

- Я знаю. - Знову замовк на якийсь час, дівчина не квапила його, розуміла, що це важко, взяти і от-так просто відкритися незнайомій людині. Драгомир оцінив це, і тому зважився. - Я… характерник.