1.5

У хаті вже пахло вечерею. Піч глухо дихала жаром, і її світло лягало на стіни м’якими, живими тінями. На столі стояли миски — прості, глиняні, але наповнені тим, що мало значення не лише для тіла.

Сім’я зібралася разом. Радомир сів першим. Ярослава поруч із матір’ю Милорадою. Весняна ближче до печі, де ще тепло торкалося щік.
На столі стояли дванадцять страв: водяна каша з проса (на воді, без молока), відвар сушених ягід і коріння, прісний корж без жиру, як символ сурових місяців зими, символ виживання, холоду, стриманісті; молода зелень з диким часником і щавлем, терті коріння (дика морква, пастернак), парені трави з зерном, що символізували весну: пробудження природи, легкість, перший рух життя; густа пшенична каша на молоці, сир із кислим молоком, запарене зерно з медом - три страви літа, як знак праці, сили та наповнення; запечене м’ясо, бульйон із кісток, сушене м’ясо з жиром, страви, що символізують ситість осені, достаток, завершення циклу.

Радомир підняв руку й уся сім'я змовкла. Він узяв шматок хліба й поклав його в кутку, біля стіни.

- Тому, хто перший у хаті, - тихо сказав він. - Хто бачить, коли ми не бачимо. Хто тримає, коли ми спимо. Господарю тихий, прийми наше. Не дай тріснути стінам, не дай згаснути добру. Будь із нами і ми будемо з тобою.

Милорада підійшла до печі, поклала туди маленький шмат тіста.

- Пеку, що живеш у жарі, - сказала вона, - не спали - зігрій. Дай тепло не тільки тілу, а й серцю. Дай світло не тільки очам, а й дорозі.

Полум’я тихо здригнулося, приймаючи жертву.

Усі підвелися. Милорада поклала руки на стіл.

- Берегине дому, що стоїш між світом і порогом, тримай наше життя цілим. Не впусти темряву ні в дім, ні в серце, ні в дитину.

Весняна повторила слова, трохи тихіше. Ярослава майже пошепки.

Коли молитва скінчилася всі, знову, сіли за стіл. Милорада взяла ложку, але не їла.

- Ви знаєте, чому страв саме дванадцять?

Весняна похитала головою.

- Бо рік, це не час, - сказала мати. - Це шлях. - Вона показала на пісні страви. - Це час, коли світ був холодний. Коли Земля ще мовчала.

-Це коли Зюзь тримає Мірру? - тихо спитала дівчинка.

- Так.

Мати показала на зелені страви.

- Це час, коли земля починає дихати. Ще слабко. Ще тихо.

- А це? - Ярослава кивнула на літні страви.
- Це той час, коли життя вже не питає дозволу. Коли росте, навіть якщо важко. - Вона торкнулася осінніх страв. - А це час коли Земля віддає те, що взяла. І дякує.

Весняна задумалась:

- А якщо щось пропустити?

Милорада подивилась прямо на неї:

- Тоді щось у світі теж пропустить тебе.

Радомир повернувся до Ярослави. Його голос був тихий, але твердий.

- Слухай уважно. Від цієї ночі і до останнього дня свят - ти не просто донька, ти не просто дівчина. Ти межа. - Він нахилився трохи вперед. - Ніхто, крім уособлення Зюзя, не має тебе бачити. Ні сьогодні вночі. Ні завтра до часу.

- Чому? - Пошепки запитала Весняна.

Радомир відповів не їй:

- Бо якщо світ побачить Мірру раніше, ніж Яр її знайде, порядок зламається. - Він подивився доньці в очі: - І тоді холод не піде.

Ярослава ледь помітно кивнула.

- Ти підеш із Зюзем, - сказав він. - Але це лише шлях.

- Я знаю.

- І пам’ятай: шлях веде, але не тримає.

Настала тиша. Ярослава розмірковувала над словами батька. Весняна теж думала про щось своє.

Хтось постукав у двері.

На порозі стояв Драгомир. Він не заходив.

- Час. - Коротко сказав він.

Ярослава підвелася. Милорада торкнулася її руки.

- Пам’ятай про тепло.

Радомир лише кивнув.

Дочекавшись, коли Ярослава та Драгомир зникнуть у сутінках, Радомир узяв заздалегідь підготовлене барильце води. Загасив піч. Клуби пару заповнили хату, вирвалися через димар, що стало сигналом для жителів усього міста. Вони теж гасили свої печі.
- Настала Зюзина ніч. - Тихо промов голова сім'ї. - Настав час...

***

Холод одразу торкнувся обличчя, лишень Ярослава вийшла з хати. Неподалік від дому стояв Святибор. Він зробив крок уперед.

- Ви готові?

Драгомир не що стояв біля Ярослави спокійно відповів:

- У лісі. Біля річки. - Його постава була спокійною, зібраною, без жодної напруги, ніби він уже давно прийняв те, що для інших тільки починалося. Темний одяг, простий і практичний, ніс на собі сліди дороги: пил, потертості, холод. На голові - козацький оселедець, що різко вирізняв хлопця серед мешканців Міррину. Його обличчя залишалося стриманим, майже непроникним, але в очах жила тиха уважність: не до слів, а до людей. - В скелях є печера. Ми будемо там. Ходімо разом.

Ярослава різко похитала головою.

- Ні.

Обидва хлопці подивилися на неї. Дівчина зібралася з думками.

— Ти не можеш іти зараз, — сказала дівчина Святибору. — Якщо побачиш мене до часу — це зламає обряд.

Вона перевела погляд на обох:

— Я маю зникнути. Ти маєш знайти.

Тиша. Святобор повільно вдихнув.

— Добре.

Драгомир кивнув.

— Тоді до завтрашньої ночі.

— До ночі, — відповів Святибор.

Ярослава ще раз подивилася на нього, потім повернулася, і разом із Драгомиром пішла в сутінки, туди, де ще тримався холод, туди, де чекала історія, яку вони мали прожити знову.