1.4.

Площа до вечора змінилася. Те саме місце, де ще вдень стояли чоловіки й формували тіло Зюзя, тепер було очищене й втоптане. У центрі, накрита рядном темна постать. Ніхто не дивився на неї прямо, але всі відчували її присутність, наче холод у повітрі, який не можна побачити, але й неможливо ігнорувати.

Навколо зібралися люди. Старійшини стояли окремо - колом, ближче до центру. Молодь - трохи далі. Дівчата з вінками, хлопці напружені, тихі, ніби кожен чекав, що саме зараз щось зміниться.

Ярослава стояла серед інших дівчат. Її вінок був уже сплетений, і зараз красувався на голові дівчини. Фіалки, медунка, першоцвіт та проліски — усе переплетене тонко, але міцно. Жовта і синя стрічки спадали вниз, торкаючись її сорочки. Вона не піднімала очей.

Старійшина Боривіт вийшов уперед. Його голос був негучний, але такий, що його слово чули всі.

- Перш ніж обрати, - сказав він, - треба згадати, кого ми кличемо. Бо не ми даємо їм ролі. Ми лише відкриваємо дорогу. - Він обвів поглядом молодь. - Слухайте! Було це тоді, коли земля ще не знала імен. Не було ні стежок, ні рік, ні людського кроку. Лише Земля - темна, важка, мовчазна. І Небо - високе, світле, але далеке. Вони існували поруч, але не торкалися одне одного. І тому життя не було.

Але настав час, коли Небо схилилося. Не як буря. Не як грім. А тихо, наче подих, наче сором'язливий поцілунок, травневої ночі. Він торкнувся Землі світлом... не спалив, а зігрів. І Земля відповіла. Не словом. Не криком. А тріщиною.

У цій тріщині з’явилася перша волога. Потім рух. Потім тепло. І те, що було мертвим, почало мінятися. Не одразу. Повільно, як насіння, що не знає, ким стане, як мале дитя, що росте на руках матері.

Боривіт провів палицею по землі.

- Це і було зачаття. Не тіла, а духу. Усього життя. Із цього союзу народилася Мірра. Не так як дитина народжується, а так, як прокидається світ. Спершу, як вода. Потім, як трава, як цвіт. І лише потім - як образ. - Він підняв погляд на дівчат. - Вона, не просто донька Землі і Неба. Вона те, що між ними. Те, що робить мертве живим... - Боривіт перевів погляд на юнаків. - Кожного року вона знову губиться. І кожного року її знову знаходять. Бо так влаштований світ.

Тиша тримала слова, як вода тримає відбиток. Ніхто не смів перервати слова старійшини, бо в тих слова була істина. В тих словах була мудрість тисяч поколінь, що жили на Руннійській землі.
Боривіт повернувся до старійшин. Один за одним вони почали дивитися на дівчат. Не довго. Не оцінюючи. Ніби слухали щось, чого інші не чули. Коли їхні погляди зупинилися на Ярославі ніхто не здивувався.

Дівчина підняла очі. На мить здалося, що вітер стих.

- Вийди, - сказав Боривіт.

Вона зробила крок уперед.

- Чи приймеш ти Мірру? - Спитав він.

Ярослава на секунду стиснула стрічки.

- Прийму.

- Чи не відвернешся, коли прийде холод?

Ярослава глибоко вдихнула повітря, відчуваючи його прохолоду.

- Не відвернуся.

Старійшина кивнув.

- Тоді цього року ти Мірра.

Тепер старійшини повернулися до хлопців. Серед них стояв високий юнак із відкритим обличчям - Святибор.

Його очі були світлі, і навіть у цьому холодному світлі в них було тепло.

- Вийди, - сказали йому.

Він ступив уперед.

- Чи підеш ти крізь темряву?

- Піду.

- Чи не зупинишся, коли не буде дороги?

- Не зупинюся.

- Чи знайдеш її?

Святибор подивився прямо на Ярославу.

- Знайду.

- Тоді ти - Яр.
Тиша стала важчою. Наступрий вибір завжди був іншим. Важчим. Не радісним. Старійшини дивилися довше. Нарешті один із них кивнув у бік юнака: похмурого, мовчазного, на ім'я Драгомир.

- Вийди.

Він вийшов повільно.

- Чи приймеш ти холод?

- Прийму.

- Чи підеш у темряву?

- Піду.

- Чи не забереш більше, ніж маєш?

Драгомир на мить замовк, та все ж, відповів.

- Не заберу.

Старійшини обмінялися поглядами.

- Тоді ти - Зюзь.

Боривіт знову обвів поглядом молодь:

- Запам’ятайте. Мірра не належить Яру. І не належить Зюзю. Вона це шлях. І той, хто йде цим шляхом, змінює світ. - Він повільно опустив палицю. - Сьогодні вона зникне. Завтра її знайдуть. І поки це повторюється - життя триває.

Вітер знову пройшов площею. Десь під рядном ледь чутно тріснув лід. І цього разу Ярослава це відчула чітко. Тепер це вже стосувалося її.