1.3

На центральній площі, де сходилися кільця поселення, земля була ще твердою від нічного холоду. Тут, серед витоптаного снігу й чорної, важкої глини, вже зібралися чоловіки.

Батько Ярослави, Радомир, стояв разом зі старійшинами. У руках він тримав товсту гілку - суху, викривлену, наче сам холод її скрутив.

- Не робіть його рівним, - не буркнув один зі старійшин. — Зюзь не любить порядку.

- І не дивіться йому в “обличчя”, - додав інший. - Бо не ви його створюєте, ви лише даєте йому форму.

Чоловіки мовчки кивнули.

Гілля складали грубо, без краси, без симетрії: руки занадто довгі, плечі перекошені, “голова” - з клубка коріння і снігу. Сніг набивали між гілками, утрамбовували руками чи палями. Хтось приніс шматки льоду й уже хотів вставити їх у місце, де мало бути обличчя.

- Стій, - різко сказав старійшина. Рука завмерла. - Йому не роблять очей.

Молодий чоловік насупився:

- Чому? Він же має бачити.

У відповідь почувся тихий, але твердий голос Радомира:

- Якщо Зюзь дивиться, хтось, неодмінно, слабне.

На площі повисла важка тиша.
Радомир повільно провів рукою по гіллю, не торкаючись “обличчя”.

- Колись, як я був ще малим, зробили йому очі. З льоду, як ти й хочеш. І він побачив Кривда Мельника. Ще до літа Кривд висох на нівець: шкіра потемніла, тіло ослабло, і сили пішли з нього, як вода в пісок. - Радомир підняв погляд на чоловіків. - То була суха хвороба. Та, що виїдає людину зсередини. Не від холоду вона приходить, а від погляду, який не мав би впасти на живе. - Чоловік із льодом повільно опустив руки. Радомир, не дивлячись на фігуру, продовжив: - Лишіть його сліпим. Бо ми тут, щоб він не бачив нас. А не навпаки.

Лід відклали вбік. "Обличчя" залишилося темним, безформним, таким, що не мало дивитися у світ...

Поруч уже рили землю. Лопати входили важко, земля ще тримала мороз.

- Глибше, - мовив старійшина, роздивляючись результат роботи чоловіків. - Щоб не повернувся швидко.

Один із молодих чоловіків нервово всміхнувся:

- Він і так повернеться.

Старина дивився на довго на молодого нахабу.

- Так. І чим довше він сидітиме в своєму мертвому царстві, тим краще для нас...

Поки працювали, почали співати. Не голосно, майже крізь зуби:

Ой стоїть холод край дороги,

ні сліду, ні кроку, ні слова.

Ми тобі тіло з гілля даємо,

але не даємо дому.
 

Лежи до часу, спи до ночі,

не клич, не дивись, не ходи.

Бо Яр уже йде на землю,

і тріснуть твої льоди...

Удар лопати в землю підхоплював ритм. Кожен, кидаючи землю або утрамбовуючи сніг, бурмотів:

- Не стій довго.
- Не тримай тепло.

- Не дивись у дім.

А старійшини додавали:

- Що зроблене вдень - спить. Що спить - оживе вночі.

Коли образ був майже готовий, один зі старійнин, Боривіт, заговорив, не підвищуючи голосу:

- Було це давно, ще до того, як люди навчилися його ховати. - Чоловіки стихли. - Одна жінка побачила Зюзя вдень. Сказала: “це лише гілля”. Посміялася, тай пішла собі. - Боривіт провів палицею по все ще мерзлій глині під ногами.- А вночі Зюзь уже чекав на неї. З тих пір її лоно стало холодним, як його царство. Життя не трималося в ній. Бо вона побачила те, що має бути сховане до часу. Запам’ятайте, - закінчив він своє повчання. - Жінка, що побачить Зюзя до ночі - не зможе носити життя. Бо холод увійде раніше, ніж тепло.

Коли фігура була готова, чоловіки стали колом. Радомир та інші старійшини поклали руки на гілля. І всі разом, промовили, тихо, але чітко:

- Не ми тебе кличемо, і не ми тебе тримаємо. Маєш форму, але не маєш сили. Маєш тіло, але не маєш духу. Спи до ночі. І по ночі. Спи, доки не прийде час.

Після цього Радомир узяв грубе рядно — старе, темне, важке. Разом із двома іншими старійшинами він накрив фігуру повністю. Тепер це була просто темна купа серед площі. Але ніхто не дивився на неї прямо.

— Щоб не бачили, — тихо сказав хтось.

— Щоб не впізнали, — відповів інший.

Старійшина похитав головою:

— Щоб він не впізнав їх.

Вітер пройшовся площею. Десь далеко закричав птах. Чоловіки почали розходитись — повільно, мов після важкої роботи, але ніхто не озирнувся. Лише Радомир на мить зупинився. І, не дивлячись, тихо промовив:

— Не торкнешся її.

Потім пішов, а під рядном щось ледь чутно тріснуло. Ніби лід.