1.1

На узвишші за поселенням, де сніг уже майже зійшов і земля дихала вологою, зібралися дівчата. Тут, ближче до поля і неба, завжди плели вінки — щоб Мірра краще “бачила” їх і чула.

Ярослава сиділа серед них, схилившись над травами. Її темне волосся спадало вперед, і стрічки — жовта й синя — м’яко ковзали по плечах, час від часу торкаючись ще холодної землі.

Навколо лежали перші квіти — несміливі, але вперті, як саме життя.

— Не рвіть із коренем, — тихо нагадала одна з дівчат. — Інакше Мірра не повернеться туди, звідки пішла.

Вони працювали обережно. Кожна квітка мала значення.

Одна дівчина взяла жовтий первоцвіт — тендітний та ніжний, як шкіра самої дівчини. Вплітаючи його, прошепотіла:

— Квіте Яровий, перший з тепла, відкрий дорогу серцю, як земля зерну. Щоб прийшов той, хто не зрадить, як сонце не зраджує дня.

Інша взяла пролісок — білий мов сніг, чистий наче кохання.

— Проліску тихий, з-під криги вийшов, проведи душу крізь страх і холод. Щоб любов не змерзла, навіть у найтемнішу ніч.

Ярослава повільно вплела фіалки. Її голос був тихіший ніж у решти дівчат, але рівний:

— Фіалко тиха, під листом схована, збережи любов, що не кричить, а співає. Щоб серце знайшло серце, навіть у мовчанні.

Останньою вона взяла двох кольорову медунку, на мить затримала її в пальцях, милуючись ніжними весняними барвами.

— Медунко, що двома барвами цвітеш, зведи те, що розділене. Як Яр і Мірра сходяться, так хай і долі переплетуться.

Коли зібрані квіти були вплетені, дівчата стали вплітати у вінки перші весняні трави, співаючи при цьому давньої пісні. Поступово їхні голоси злилися. Спершу тихо, потім глибше, ніби сама земля підхоплювала той спів і той настрій:

Ой ішов Яр через темні води,

кликав Мірру крізь сни і льоди.

— Вийди, мила, з холодної тиші,

я приніс тобі сонце вище.
 

А Мірра чує — земля здригається,

лід тріщить, вода прокидається.

— Йду до тебе, мій світлий Яре,

хай розтане все, що нас розділяє.

Вітер підхопив пісню і поніс її над полем.

Коли вінки були майже готові, дівчата схилилися ближче одна до одної. Їхні голоси стали тихішими — майже не людськими, ритмічними, як шепіт води:

Як Яр знайшов Мірру в холоді - так і нас нехай знайдуть.

Як Мірра землю оживила - так і наш рід нехай множиться.

Як сонце лід розбиває - так і зло хай відступає.

Ні холоду нам, ні темряви, ні чужого лиха в дім.

Живе — в нас.

Тепле — з нами.

Світле — над нами.

Ярослава мовчала. Вона дивилася на свій вінок. Квіти в ньому були ще крихкими, але вже трималися разом — як щось більше, ніж просто рослини. На мить їй здалося, що вони теплі. Ніби сам Яр торкнувся їх.

Вона різко підняла голову.

Десь далеко, під землею чи за горизонтом, вона не могла зрозуміти, де саме, знову почувся той самий звук. Тріск... Лід...

Але цього разу він був слабший.