Розділ 1. Великдень

Світанок повільно розгорається над великим поселенням. Весна тільки-но почалася: сніг ще лежить клаптями в затінених заглибинах, але чорна, волога земля вже дихає теплом. Вузькі струмки талої води прорізають вулиці, стікаючи до низин, де розкинулися городи.

Місто — не хаотичне, а впорядковане. Довгі ряди жител утворюють кільця, що обгортають центральний простір — відкритий майдан, де відбуваються обряди та збори мешкашців, де відбуваться гучні гуляння і славлення богів, де вирішуються найважливіші питання життя громади. Хати стоять щільно, але не злипаються: між ними проходять стежки, втоптані поколіннями. Деякі будівлі двоповерхові — рідкісна, але відома риса місцевих поселень-гігантів. Їхні стіни, з глини та дерев’яного каркасу, вкриті білою обмазкою, на якій червоні та чорні спіралі й меандри утворюють складні орнаменти — не просто прикраси, а, символи порядку світу.

Повітря наповнене запахом диму і сирої землі. З відкритих вогнищ і печей тягнуться тонкі струмені диму: у багатьох домівках уже розпалили вогонь. Усередині — глинобитні печі, жертовні місця, полиці з посудом. Біля входів стоять великі зернові посудини — запаси минулого врожаю ще не вичерпано...

Люди виходять назовні. Їхній одяг простий, але не примітивний: тканини з льону й вовни, іноді прикрашені геометричними візерунками. Жінки несуть глиняні глечики — деякі щойно з печі, ще теплі, з характерним червоно-чорним розписом. Чоловіки перевіряють дерев’яні рала й мотики, готуючись до першого обробітку землі, щойно вона підсохне.

На краю поселення, де кільця будівель розмикаються, починаються поля. Там видно темні смуги — перші спроби розпушити землю після зими. Поруч пасуться корови й кози; свині риються в розмоклій землі, вишукуючи в ній смаколики, забуті в полях з осені, що долежали в мерзлій землі аж до весни.

Діти біжать між хатами, перестрибуючи через струмки талої води. Дехто збирає перші квіти — жовті та білі, що пробилися крізь мерзлу землю. Вони з’являються тут як знак: зима остаточно відступає.

Над поселенням кружляють птахи, що повертаються з півдня. Їхні крики змішуються з голосами людей, звуками праці, скрипом дерева і хлюпотом води.

І хоча все виглядає буденно — це момент початку. Місто, яке налічує тисячі мешканців, прокидається після зими, щоб увійти в новий річний цикл. Щоб продовжити жити, як жило і раніше...

Люди поспішали звершити всі свої справи до заходу сонця, адже коли сонце сяде, настане Зюзина ніч, і три дні поспіль, ніхто з мешканців міста не візьме в руки ані рала, а ні мотики. Ніхто з них не заріже порося. Жінки відкладуть прядила та голки, а мисливці заховають свої списи в комори. Цієї ночі уся Руннійська земля порине в темряву...

У невеликій глинобитній хаті, де ще зберігався нічний холод, вона стояла біля вузького вікна, затянутого не грубим бичачим міхуром, як то роблять ледацюги чи бідняки, який не пропускає в дім світла, навіть у найясніший день, не слюдою, якою закривають вікна усі люди, а прозорим кришталем, який привозять торговці із далеких гір, що на заході, крізь яке просочувалося бліде ранкове світло майже не затримуючись. Такі вікна могли дозволити далеко не всі жителі міста. 

Земля надворі вже потемніла від талої води, але повітря все ще тримає в собі подих зими — той самий, що приходить перед Зюзеною ніччю.

Вона повільно проводила пальцями по своєму довгому темному волоссю, ніби розплутуючи не тільки пасма, а й власні думки. Волосся спадало майже до пояса — густе, важке, живе, мов сама земля. У ньому вже були вплетені стрічки — сині й жовті, трохи зім’яті від неспокійного сну.

Ці стрічки вона носила не лише сьогодні.

Їх вплели вперше ще тоді, коли вона була немовлям — у день її народження, що співпав із весняним святом повернення життя - Велиоднем. З того часу ніхто в поселенні не сумнівався: у ній є щось більше, ніж просто людське. Казали, що вона народилася в той самий момент, коли “Яр торкнувся землі”, і відтоді її життя стало тихим відлунням Мірри серед людей.

Жовта стрічка — тепло. Її завжди вплітала мати, шепочучи, що це “дорога Яра”, яка ніколи не має загубитися. Синя — вода. Казали, що це “шлях повернення”, яким Мірра виходить із темряви.

Вона знала: поки ці стрічки в її волоссі — вона належить світлу.

Дівчина трохи нахилила голову, придивляючись до свого відображення у темному склі. Дзеркал у хаті не тримали — особливо перед цією ніччю. Лише інколи, коли світло падало під певним кутом, у вікні можна було побачити себе.

Але сьогодні вона дивилась недовго.

Старші казали: у ніч Зюзя відображення може дивитися у відповідь.

Вона відступила від вікна й обережно торкнулася стрічок, перевіряючи, чи добре вони тримаються. Пальці трохи тремтіли — не від холоду, а від того відчуття, яке приходило щороку саме в цей час.

Ніби хтось шукає.

Ніби хтось уже знає, де вона.

У хаті було тихо. Лише десь у печі потріскували дрова, і запах диму змішувався з запахом вогкої землі, принесеної на підошвах.

Дівчина вдягла білу сорочку — легку, майже невагому. Таку носили лише раз на рік. Таку носили ті, кого могли “покликати”.

На мить вона заплющила очі, і їй здалося, лише на мить, що десь, дуже далеко, хруснув лід.

Слава різко розплющила очі й знову стиснула стрічки у волоссі.

— Я тут, — тихо прошепотіла, сама не знаючи, кому. - Я все ще тут. Зюзь не має влади наді мною. Я належу Ярові, адже я - Ярослава.

Зовні починало світати. Але це світло ще не було теплим, і попереду була ніч, у яку навіть весна затримує подих.

Позаду почулися тихі кроки.

- Знову сни? - Почувся голос матері. Дівчина обернулася. Поглянула на матір. Торкнулася рукою волосся, в тому місці, де була вплетена жовта стрічка - звичний жест, що символізує вибір шляху: я залишалиюся серед живих, там, де світить сонце.

Мати зупинилася на порозі, не поспішаючи підходити ближче. Вона дивилася на доньку уважно, ніби намагаючись прочитати щось більше, ніж просто слова.