Пролог. Наречена Володаря Тіней

Пролог. Наречена Володаря Тіней

Осінь повільно огортала землю золотим покривалом.

За високими чорними мурами палацу Володаря Тіней вітер ганяв сухе листя, а гострі шпилі замку губилися в сизому вечірньому тумані. У вікнах горіли сотні свічок, але навіть їхнє тепле світло не могло зробити цей палац по-справжньому затишним.

У великій залі, прикрашеній чорним мармуром і золотими свічниками, сидів Морок.

Він був сам.

Як завжди.

Перед ним на довгому столі лежала купа листів.

Морок узяв перший.

— Князівна Олена, — прочитав він уголос.

Розгорнув листа.

Кілька секунд читав, а потім відклав убік.

— Відмовила.

Другий.

— Донька боярина Мирослава.

Відмова.

Третій.

— Панна Софія.

Знову відмова.

Морок повільно відкинувся на спинку крісла й потер скроні.

— Неймовірно.

Тіні біля його ніг тихо ворухнулися.

— Я не прошу їх полюбити мене з першого погляду, — пробурмотів він. — Хоча б одна могла не тікати, побачивши моє обличчя.

Одна з тіней піднялася на стіну й нагадала силует маленької людини.

Морок глянув на неї.

— Не смійся.

Тінь ніби присіла, наче намагаючись приховати веселощі.

— Дуже смішно.

Морок знову подивився на листи.

Усі вони були однаковими.

«Дякуємо за честь, але...»

«На жаль, змушені відмовитися...»

«Наша родина не може погодитися...»

«Ми не бажаємо пов'язувати свою долю з Володарем Тіней...»

Він стиснув один із листів у руці.

Папір почорнів і розсипався попелом.

Морок важко зітхнув.

Він звик, що його бояться.

Звик до шепоту за спиною.

Звик до того, що люди переходять на інший бік дороги, коли бачать його.

Але він не хотів провести все життя сам.

Він хотів родину.

Хотів, щоб у цьому величезному палаці нарешті хтось чекав на нього.

Хотів почути жіночий сміх у коридорах.

Хотів, щоб хтось називав його не Володарем Тіней, не чудовиськом і не проклятим князем.

Просто Мороком.

Він підвівся.

Його чорний плащ ковзнув по підлозі.

— Досить.

Тіні одразу стихли.

— Якщо ніхто не хоче бути моєю нареченою добровільно...

Морок замовк. Потім підійшов до величезного вікна. За ним лежало його королівство. Темні ліси.

Золоті поля.

Далекі села.

І землі князя, з яким Морок уже багато років підтримував хиткий мир.

Раптом він згадав одну розмову.

Про дівчину.

Доньку одного з найвірніших воєначальників князя.

Морок повільно нахмурився.

— Ярина...

Це ім'я чомусь прозвучало в його думках зовсім інакше.

Він знав про неї небагато.

Ярина — єдина донька відомого воєначальника князя.

Дівчина, яку батько виховував далеко від придворних інтриг.

Про неї розповідали, що вона добра, але водночас уперта.

Що любить гуляти лісом.

Що не боїться забруднити руки землею.

Що часто допомагає батьковим воїнам, хоча сама не має жодного стосунку до війни.

А ще Морок чув про її красу.

Але чуткам він ніколи особливо не вірив.

Краса для нього давно втратила значення.

Доти, доки одного разу не побачив її портрет.

Морок підійшов до шафи, відчинив потаємні дверцята й дістав невеликий сувій.

Він розгорнув його.

На полотні була зображена дівчина.

Руде волосся спадало їй на плечі двома довгими косами, такими густими й блискучими, що здавалося, ніби в них заплуталося саме осіннє сонце.

Її очі дивилися кудись убік.

На обличчі була легка усмішка.

Морок завмер.

Він бачив багато прекрасних жінок.

Але ця...

Ця була іншою.

У ній було щось живе.

Щось тепле.

Щось таке, чого йому самому давно бракувало.

Він провів пальцями по краю портрета.

— Ярина...

Тінь за його спиною тихо піднялася.

Морок навіть не обернувся.

— Так.

Він сам не знав, кому саме відповідає.

— Вона буде моєю нареченою.

На мить у залі стало тихо.

Потім Морок додав:

— Я не дозволю нікому її скривдити.

Він знову подивився на портрет.

— Але спочатку я маю її побачити.

Того самого вечора Ярина поверталася додому.

Дорога через ліс була знайомою.

Вона ходила нею сотні разів.

Її довгі руді коси погойдувалися за спиною, торкаючись краю світлої сукні.

Навколо шелестіло золоте листя.

Осінь цього року була особливо красивою.

Ярина зупинилася біля старого дуба й підняла голову.

Крізь гілки пробивався останній промінь сонця.

— Як же гарно...

Вона усміхнулася.

Десь далеко почувся крик птаха.

А потім...

Пісня.

Ярина завмерла.

Вона ніколи не чула такої мелодії.

Пісня була тихою.

Надзвичайно красивою.

Але водночас такою сумною, що в Ярини защеміло серце.

Вона озирнулася.

— Хто тут?

Відповіді не було.

Тільки пісня.

Дівчина зробила крок уперед.

Потім ще один.

Туман почав стелитися між деревами.

Ярина вже майже не бачила дороги.

Але голос продовжував кликати її.

Вона сама не розуміла, чому йде за ним.

Наче пісня знала її.

Наче чекала саме на неї.

Раптом між деревами з'явилася чоловіча постать.

Висока.

Темна.

Він стояв посеред туману в довгому чорному плащі.

Ярина зупинилася.

Серце забилося швидше.

— Хто ви?

Чоловік повільно підняв голову.

Його погляд зустрівся з її поглядом.

І він назвав її ім'я.

— Ярино.

Дівчина відступила.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

Він не відповів одразу.

Просто дивився на неї.