Розділ 5

 Коли йду на кухню за водою, мені раптово стає погано і я падаю на підлогу. Здається, що хтось перекриває мені доступ до свіжого повітря. Я починаю задихатись, встигаючи зауважити, що саме стіни будинку намагаються висмоктати із мене всю життєву енергію, яку повинні б, навпаки, поповнювати. Відчуваю себе загнаною твариною, яка потрапила у пастку.  Нічого не можу зрозуміти, адже мій захисник запевняв, що потрібно залишатись у будинку, а зараз він мене повільно і болісно вбиває.

 Повернення Есташа вселяє у мене надію. Він кидається мені на допомогу.

– Все добре, ти просто перехвилювалась! Візьми мене за руку, наш зв'язок допоможе відновити сили й тобі стане краще.

Я протягую свою тремтячу долоню й невпевнено вкладаю в його міцну руку. Тільки все, що відбувається далі, не піддається жодним логічним поясненням. Обличчя Есташа розтягується у моторошній посмішці й змінюється на моїх очах. Вже через секунду, я усвідомлюю, що моя долоня знаходиться у руці незнайомця зі снів, у полоні славнозвісного Пека. Тільки як?!! Що все це означає?!! 

– Привіт, моя люба! – Проводить своєю холодною долонею по моєму обличчі, наче у сні. Та тепер я чітко усвідомлюю, що це не сон і мене, наче наївне дитя, обвели навколо пальця.

 Його посмішка тепер не здається такою солодкою й чарівною. Я намагаюсь забрати свою руку, та він не дозволяє мені цього зробити, заперечно махаючи своїм пальцем у мене перед обличчя. – Надто пізно змінювати своє рішення. Тепер ти моя! І зауваж, тебе ніхто до цього не примушував. Ти сама погодилась піти зі мною.

– Я не давала своєї згоди! – Судомно мотаю головою, наче намагаюсь розвіяти моторошне марення.

– Хіба не твоя долоня зараз у моїй – Вказує на очевидне і цілує мою руку своїми холодними вустами.

– Ти мене надурив, змусив повірити, що у мене є хоча б шанс тобі протистояти! Навіщо уся ця вистава?

– Весело ж було. Я так увійшов в роль, що ледь не забув найголовнішого: «Для чого я сюди прийшов»

– Що із всього про що ти розповідав було правдою? – Зі сльозами на очах намагаюсь скласти всі пазли в єдину картинку.

– Я ж тобі уже говорив, що брехати не вмію, тому в кожному, сказаному мною слові, немає ані каплі брехні. Я був із тобою чесним. Звісно, про дещо я змовчав, та це не рахується.

– Насправді не існує ніякого ярчука, якого готували для мого захисту?

– Чому ж? Твої предки й справді виявились куди кмітливішими, ніж я вважав. І їм потрібно віддати належне, та я завжди був на крок попереду. Ярчук відчуває зло, та не чекає підступів від людей. Ілля Кирилович, люб’язно зголосився мені допомогти, звісно, не без своєї в цьому вигоди. Твій фамільяр солодко спить під кінською дозою транквілізатора й не зможе стати нам на заваді. Зореслава навіть не підозрювала, що я завжди був в курсі її справ і коли вона зайшла надто далеко, Ілля й тут проявив кмітливість, звільняючи від перешкод мій шлях до тебе.

 З гіркотою усвідомлюю, що все було майстерно підлаштовано від самого початку. Навіть смерть бабусі виявилась не природною й не випадковою.

– Якби ти була хоч трішечки уважною, то зрозуміла б, що тіні, яких ти бачила прийшли зі мною. Щоправда, довго тут залишатись вони не можуть, та це питання часу, яке ми з тобою залагодимо спільними зусиллями.

 Вириваю свою долоню й намагаюсь втекти, покликати на допомогу, та єдине, що мені вдається – всього на пів метра збільшити відстань між нами. Він сміється, упивається з моєї безпорадності. Я геть заплуталась і тепер не розумію чи є в мені магія роду взагалі. Мені важко розділити дійсність і вигадку. Все в голові перемішалось. Я не маю більше сил боротись, хочеться просто пустити все за течією і чекати куди вона мене приб’є. Відчуваю себе використаною й нікому не потрібною. А він продовжує ранити словами, добивати своїми насмішками,

– Я думав, що все буде складніше, навіть трохи розчарувався. Ти все робила так, як мені було потрібно. Навіть твоє небажання вислухати Есташа зіграло мені на руку. В глибині своєї, до нудоти світлої душі, ти чекала на мене, хотіла піти зі мною, адже твоє життя наскільки нікчемне, що навіть пекло тобі здається кращим варіантом.

І якби прикро не було, та в чомусь він мав рацію.

– Хочу, щоб ти побачила моє істинне обличчя, адже тепер воно буде переслідувати тебе до кінця твоїх днів. Ця оболонка підібрана спеціально для тебе, зіткана із твоїх найпотаємніших бажань. Хіба тобі не здавалось, що в мені все надто ідеальне, щоб бути правдою? – Помічаю, як його до цього прекрасне обличчя, розвіюється, наче марево й відкривається те, яке ніколи не побачиш навіть у моторошних снах чи хорорах. Хочеться заплющити очі, закричати, та голос зникає. Намагаюсь переконати себе, що все це мені примарилось, та він надто реальний, щоб заперечувати його присутність. Таким може бути тільки обличчя темряви, смерті, зла. В його венах пульсує не кров, а розпечена лава, очі чорні й бездонні, наче дорога до пекла. Він бавиться зі мною, насолоджується моїм страхом, а в наступну мить, я бачу не одного, а одразу двох ярчуків, які загрозливо вишкірились за спиною мого поневолювача. Та чи не вигадала їх моя фантазія, зрозуміти поки не можу. Я просто ціпенію й очікую… Раз… Два… Три… І вони кидаються на нього, змушуючи мене вийти зі стану прострації й заціпеніння.

 Я користаюсь моментом й опираючись на стіни, прямую до виходу. Те, що відбувається тепер вже за моєю спиною, дарує мені можливість знову вдихнути на повні груди й змушує постати перед серйозним вибором: Або залишитись й переконатись, що Пек більше не повернеться, або кинутись звідси якомога далі з примарною надією, що мені вдасться від нього втекти, якщо ярчуки не впораються. Розумна людина обрала б друге, та я не хочу жити у страху. Я хочу бачити на власні очі, що він більше не прийде по мене і мені не доведеться дивитись у ці бездонні чорні очі.