Розділ 3

 Ранок почався як всі попередні. Нічого не передвіщало біди. Я спокійнісінько вирушила до місцевого магазину, щоб трішки поповнити провізію й хоч мінімально відсвяткувати завтра своє друге повноліття. Вимушена компанія досі лякала, та потрохи відчуття страху почало відступати. Мабуть, я вже починала звикати до цербера в новій домівці. Та підходити до нього ближче ніж на метр, досі не наважувалась, а він, наче спеціально ходив за мною, як тінь. Коли я намагалась зачинитись від нього у своїй кімнаті, дивним чином, йому вдавалось проникнути туди іншим, тільки йому відомим способом. Все ж він прожив тут довше за мене й знав всі обхідні шляхи.

 В магазині я відчула раптовий приступ нудоти й запаморочення. Вхопилась за перший ліпший стелаж із продуктами й спробувала глибоко вдихнути декілька разів, з надією, що це допоможе. Та недомагання тільки посилювалось, в очах почало темніти, а шкіра густо вкрилась сиротами. Останнє, що я встигла побачити – стурбоване обличчя Есташа, котрий схилився наді мною, а далі – темрява і таємничий незнайомець, слова котрого лунали у моїй голові, наче дзвінке відлуння:

– Скоро, зовсім скоро я прийду по тебе і ніхто не стане нам на заваді.

 Мені подобався його голос, я справді хотіла, щоб він прийшов, щоб забрав мене з собою, щоб подарував нормальну сім’ю, якої у мене ніколи не було. Він обіцяв, що тепер я не буду самотньою. Я тягнулась до цього чоловіка й сподівалась, що він не плід моїх фантазій.

 Розплющивши очі, помітила, що лежу на ліжку у своїй кімнаті. Одразу важко було зорієнтуватись й розділити сон та реальність. В цьому мені допоміг Есташ, котрий з’явився на порозі спальні з чашкою в руках. Від здивування мої очі ледь не повилазили з орбіт.

– Випий! Це допоможе. – Як ні в чому не бувало, простягнув мені теплий напій. Здавалось, що для нього звичною справою було появлятись в будинку малознайомої дівчини й робити їй чай. Звісно, орієнтувався він тут аж занадто добре, та все ж, я не знала його настільки близько, щоб сприймати його турботу як належне. Поводився він, наче гостинний господар, що мене трохи насторожувало. На мій ошелешений погляд, він спокійно відповів: – В магазині тобі стало погано. Я виявився неподалік.

– Дякую тобі за все, але далі я сама. – Спробувала спровадити неочікуваного гостя, та він не поспішав покидати будинок. Я нічого не маю проти красивих чоловіків, але це було трохи занадто навіть для мене.

– Слухай, при першій зустрічі я не хотів одразу звалювати все на тебе, тому про дещо змовчав. Намагався дати тобі трохи більше часу, та тягнути більше не можна. Для тебе це небезпечно. Випадок в магазині став яскравим тому підтвердженням. – Ошелешив своєю до божевілля запаморочливою заявою.

– Про що ти змовчав, Есташе? В магазині мені стало погано, бо я нормально не їла з вчорашнього дня. Клятий собацюра зжер все замість мене. – Не буду брехати, йому вдалось мене заінтригувати, та він  аж занадто переймався станом мого здоров’я.

– Мені відомі деякі таємниці твого роду, про які ти повинна знати.

– Я уважно тебе слухаю. – Підвелась на ліктях й застигла в очікуванні. Не кожного дня тобі пропонують подібне, тому потрібно було скористатись моментом й наситити власну цікавість. Це могло б пролити світло на материне минуле й моє досі невідоме походження.

– Ти колись чула про ярчуків? – Вп’явся в мене своїм вимогливим поглядом.

– Про кого? – Зморщила свого носика від почутого.

– Зрозуміло. – Якось приречено зітхнув і після невеличкої паузи почав свою розповідь зовсім не з того, про що я сподівалась почути:

 – Ярчук – пес з вовчими іклами, наділений неймовірною силою для боротьби із нечистю. Люди вірили, що ці містичні істоти народжуються від третього собачого покоління, в яких першою народжувалась самиця. Та насправді все куди складніше. Істина в тому, що ярчуки з легкістю могли відчути будь-яке зло, тому нечисть докладала максимум зусиль, щоб не допустити їх народження. Зазвичай, ярчуки народжувались справжніми велетнями з густою чорною шерстю й довгими міцними лапами, озброєні шістьма величезними кігтями, за допомогою яких, з легкістю могли видертись на будь-яке дерево, не залишаючи своїй жертві жодного шансу на втечу. По своїй природі, вони були неперевершеними мисливцями, які спочатку висліджували об’єкт свого полювання, а після – доводили справу до її логічного завершення. Своїми вовчими іклами вони завдавали смертельної рани відьмам чи іншим містичним сутностям не тільки на фізичному, а й на духовному рівнях. Саме ця особливість робила їх смертельною зброєю проти зла.

–  Навіщо ти мені зараз розповідаєш про казочки із далекого минулого? Ми живемо в цивілізованому світі й в таке вже давно ніхто не вірить. Чи ти зараз хочеш натякнути мені, що патлате чудовисько, яке залишила для мене бабуся і є тим самим ярчуком? – Поступово до мене почало доходити навіщо він мені про це розповідає. Адже, мого нового співмешканця й справді важко назвати звичайною собакою, щоправда, кількість його кігтів я ще не рахувала, та те, що зуби в нього просто гігантські переконалась на власні очі.

 В погляді Есташа читався осуд й трохи навіть образа. Не знаю за що він на мене ображався, адже повірити в таке було нереально і я досі не розуміла як це стосується мого роду.

– Не роби поспішних висновків, я не божевільний – працював на випередження хлопець, адже в цей момент я саме про це подумала.

– Можливо, та хіба здоровий чоловік почне розмову на таку тему з малознайомою дівчиною? – Вимогливо вп’ялася своїми зеленими очима. – Зазвичай, подібне спілкування починається з історій про себе, а не про монстрів із минулого.