Розділ 2.

 Потягнувши дверну ручку на себе, я заціпеніла за дверима кімнати, очікуючи поки собака вийде й покине будинок. Для цього навіть, заздалегідь, приготувала для нього шляхи відходу на вулицю. Та моїм планам не судилось втілитись в життя. Я усвідомила, що власні передчуття вкотре мене не підвели, коли замість омріяного чихуахуа  я зустрілась поглядом з власними страхами.

 На мене дивився монстр із моїх нічних жахіть. Довжелезні міцні лапи із величезними кігтями, густа чорна шерсть й льодяний погляд від якого в жилах стигла кров. Я подумки вже прощалась із життям. В голові мимоволі виникали моторошні картинки від яких хотілось якомога швидше позбутись. Адже, власна смерть від лап цього звіра не входила у мої плани. У снах я завжди прокидалась ще до його нападу, а зараз він був реальнішим за будь-що в цьому будинку й дивився прямісінько мені в очі. І ця мить здалась мені вічністю. Я, наче дивилась у вічі смерті.

 Та на мій превеликий подив, після кількахвилинних вивчаючих поглядів, псина демонстративно розвернулась й попрямувала на вулицю, а я кинулась замикати за ним двері. Серце калатало, наче наведений будильник. Складалось враження, що мені вдалось вислизнути з лап смерті, яка в мене асоціювалась із цим гігантом. Невже собаки бувають таких розмірів? Чим же годувала його моя бабуся? Благо, до наступного ранку я його більше не бачила й сподівалась, що більше й не побачу.

 Вранці, як і обіцяла, я швиденько зібралась й вирушила на похорон, який за бажанням бабусі організовував вже добре знайомий чолов’яга. Для мене залишалось таємницею які між ними були стосунки, та те, що я бачила, тільки підтверджувало мої здогадки. Звісно, було прикро, що при живих родичах, цим займається стороння людина, та це було бажанням жінки, яка з невідомих для мене причин, спеціально уникала зустрічей з онукою. На фоні всього цього, дивним виглядало ще і її бажання залишити все мені. Якби не було, та для неї я була чужою.

 Сьогодні бачила її вперше і водночас – востаннє. Хоч я її й не знала, та на душі було важко. Якби я собі не перечила, та після смерті матері її поява стала б справжнім порятунком від самотності. Я могла б більше дізнатись про минуле своєї родини, про дитинство матері, а натомість вкотре прощалась із відлунням минулого, яке було для мене таємницею за сімома замками.

 З полону власних думок вивела мене несподівана поява молодого чоловіка, котрий поставивши квіти на могилу бабусі, ціле направлено прямував у мою сторону. Бачила його я вперше і ким міг приходитись померлій, могла тільки здогадуватись. Та й тут варіантів було небагато, адже з рідні більше нікого не залишилось. Принаймні в цьому переконував мене друг бабусі.

– Ви, мабуть, Євстахія – з цікавістю окинув мене поглядом блакитних очей.

– Краще просто Ася – вкотре вперто не бажала, щоб мене так називали, ніяковіючи від зайвої уваги до моєї скромної персони.

– Есташ – галантно відрекомендувався чоловік, простягаючи руку для привітання.

 Його ім’я виявилось не менш рідкісним за моє, та я не стала акцентувати на цьому увагу, щоб не ставити у незручне становище ще й незнайомця.

– Співчуваю вашій втраті. – З непідробленою щирістю вирішив підтримати у важкий момент. Так чи інакше, важким він все-таки був, адже я ніяк не могла змиритись із думкою, що мені брехали усе моє життя.

– Насправді, ми не були з нею близькими, та й дізналась про існування бабусі тільки нещодавно – сором’язливо опустила погляд, адже було соромно зізнаватись, що з тобою не хотіла спілкуватись рідна людина. – А ким приходитесь їй ви? ­– Поставила зустрічне запитання, щоб хоч якось уникнути незручних моментів.

– Я допомагав їй по господарству. Зореслава Дем’янівна була чудовою людиною і я просто не міг відмовити їй у допомозі. 

– Приємно це чути. – Насправді було трохи прикро вкотре усвідомлювати свою не значущість у її житті. Якщо чесно зізнатись, відчувала навіть крихітні уколи ревнощів, адже цей чоловік був для неї тим, ким не змогла стати я. Хотілось мені б також зараз пригадувати приємні моменти, які могли б бути у нас із бабусею, та пригадувати просто не було що. Вона не дала мені навіть шансу.

 Коли церемонія закінчилась, я з усіма попрощалась й повернулась до будинку. Насторожило мене вже те, що двері були відчиненими, хоч я пам’ятала, що їх зачиняла. Чи ні? Вже й сама не була впевненою. По тілу пройшовся холодок, а серцевий ритм почав вибивати чечітку. Я вагалась чи заходити всередину, адже будинок знаходився на відшибі й потрапити сюди міг хто завгодно. Та водночас, в поліцію дзвонити не хотіла, адже й справді могла банально забути в спішці їх зачинити. Тим паче, що у світлі останніх подій, ходила, наче сновида.

 Я обережно увійшла всередину, стискаючи свій смартфон у руках й залишаючи двері прочиненими, щоб у разі небезпеки, мала можливість вчасно покинути будинок й покликати на допомогу. Коли переконалась, що в ньому порожньо, обійшовши усі можливі приміщення, змогла видихнути з полегшенням. Від серця одразу відлягло. Та моя радість виявилась короткочасною, а полегшення і того секундним, адже зачинивши вхідні двері, дорогою до кімнати, яку обрала для себе, наткнулась на монстра з яким довелось познайомитись на передодні. До будинку все-таки пробрались, тільки цей візитер лякав мене куди більше за будь-якого злочинця.

– Ну, привіт! – Єдине, що змогла видавити з себе після кількахвилинного мовчання. Відповіді я від нього не очікувала, та сподівалась, що хоча б дозволить пройти до своєї кімнати й не кинеться на мене. Знала, що собаки відчувають страх й можуть цим скористатись, демонструючи свою перевагу, та нічого не могла з собою зробити. Моє тремтіння було помітним навіть на відстані. І мене важко було засуджувати, адже це ходяче жахіття було схожим швидше на вовка, ніж на звичайного собаку. Не знаю, що керувало цим велетнем, та він все ж відійшов в сторону, даючи мені дорогу. Я не бачила куди він подівся, та до самого вечора воліла залишатись у кімнаті. Наважилась вийти тільки коли приспічило по потребі.