Розділ 1.

– Як же довго я на тебе чекав – звучить голос незнайомця, котрого останній рік, ніч у ніч, бачу у власних снах. Його голос вабить, звучить, наче мелодія для моїх вух. – Ти повинна піти зі мною. – Наче магніт притягує до себе, змушує скоритись, манить за собою.

 Та разом із цією маніакальною залежністю, відчуваю ще й страх, який важко пояснити навіть самій собі. Це, ніби спрацьовує шосте чуття, яке підказує, що не варто цього робити, не потрібно довіряти оманливій зовнішності, яка може майстерно приховувати істинне обличчя таємничої постаті із моїх снів.

 Всі суперечливі відчуття й сумніви майже миттєво вивітрюються, коли я спрямовую свій погляд у його прекрасні й, мабуть, тому такі небезпечні смарагдові очі. Вони, наче гіпнозують і я вже не можу їм протистояти, простягаючи до нього свою тремтячу долоню. Я готова піти з ним, готова повірити кожному сказаному ним слову.

 Його посмішка, як і очі – зброя, яку він майстерно використовує проти мене. Все в ньому настільки ідеальне, що мимоволі намагаюсь переконати себе, що він звичайне марево, яке створила моя збочена фантазія.

 Та кожного разу, як тільки я готова зробити крок йому на зустріч, наче грім серед ясного неба, з’являється величезна чорна псина, яка приймає загрозливу стійку й красномовно демонструє ряди здоровенних зубів і просто гігантські, наче у справжнісінького вовка ікла. Він моторошно вишкіряється й готовий будь-якої миті кинутись на нас, впиваючись своїми гострими зубами й кігтями у наші тіла. Видовище не для слабодухих і дивлячись на ці міцні щелепи й агресію, яка застигла у його холодних, наче крига очах, хочеться щосили закричати й опустити повіки, щоб не бачити як ця машина для вбивства зривається з місця й летить прямісінько на нас.

 Та в цей момент, мені не доводиться заплющувати очі, адже, як тільки собака зривається з місця, я в холодному поту, б’ючись у дрібному тремтінні, прокидаюсь у власному ліжку. І так кожного разу, коли я вже готова довіритись й піти з незнайомцем. Може змінюватись локація, атмосфера, та ніколи не змінюється постать незнайомця і поява моторошного монстра, якого я боюсь до ломоти у тілі.

 Доводиться докласти максимум зусиль й часу, щоб трішки заспокоїтись й викинути із голови обриси чорного чудовиська. І в цьому мені допомагає рингтон на моєму смартфоні, який сповіщає про вхідний дзвінок з невідомого номера.

 Те, що я чую з динаміка телефону, змушує мене заціпеніти від здивування й несподіванки. Не віриться, що усі ці роки я не знала про існування власної бабусі, яка, як виявляється, після нещодавньої смерті заповіла мені свій будинок.

– Тут, мабуть, виникла прикра помилка. – Озвучую перше, що приходить на думку.

– Ви, Євстахія, чи не так?

– Краще просто Ася – ніколи не любила повну форму власного імені, тому надаю перевагу скороченій.

– Ніякої помилки бути не може. Я власноруч все перевірив. Ваша матір Зоя Владиславівна померла два роки тому. Чи я помиляюсь?

– Ні! Все вірно – тільки підтверджую його слова й гублюсь у власних роздумах. 

 Мама запевняла, що бабуся померла, коли та була ще маленькою і тепер я не мала можливості запитати її, чому вона мені збрехала. Коли мені ледь стукнуло дев’ятнадцять, вона назавжди забрала всі відповіді на мої запитання з собою в могилу. Залишалось тільки погодитись на пропозицію незнайомця й поїхати за сотню кілометрів, щоб вияснити, що могло статись такого жахливого, щоб мама приховала від мене правду.

Зі слів чоловіка, який назвався другом бабусі, дізналась, що жила вона в передмісті у фамільному будинку й судячи з того, що саме я стала спадкоємицею всього її майна, про моє існування їй було відомо не з чуток. Від матері раніше чула тільки її ім’я – Зореслава. Добре, що хоч воно виявилось справжнім. Мабуть, це фамільна традиція давати своїм дітям такі незвичні для двадцять першого сторіччя імена.

 Цікавість виявилась сильнішою за здоровий глузд. Я навіть не подумала, що це може бути звичайний розіграш, або майстерно влаштована афера й не зволікаючи, відправилась шукати відповіді на свої запитання, намагаючись розплутати клубок таємниць навколо моєї родини. Хотілось якомога швидше зрозуміти мотиви маминого мовчання й бабусиної байдужості, адже вона могла зв’язатись зі мною значно раніше й все пояснити, але чомусь не зробила цього.

 По приїзду в невеличке містечко на заході України, я прямую до назначеного місця для зустрічі з незнайомцем, котрий мені телефонував. Ним виявляється, невисокого зросту й приємної зовнішності чоловік в літах. Він гостинно запрошує до свого кабінету й вручає мені заповіт для ознайомлення й ключі від будинку, ввічливо пропонує провести до моїх нових володінь. Та забуває повідомити найголовніше, що окрім будинку, моя новоспечена бабуся залишила мені у спадок і під мою опіку свого «крихітного» домашнього улюбленця, який не зовсім радий новій господині.

 Відчинивши двері розкішного будинку, до вух долинає моторошне виття й гавкіт з однієї із зачинених кімнат. Я запитально й водночас з повними жаху очима дивлюсь на літнього чоловіка, котрий тільки стенає плечима.

– Ви, мабуть, забули повідомити мені одну, не зовсім маленьку деталь – красномовний вираз мого обличчя говорить сам за себе. До такого розвитку подій я була не готовою. Я з собою не здатна впоратись, не кажучи вже про собаку. Тим паче після власних снів, бажання заводити домашнього улюбленця намертво відпало. А, судячи із тембру голосу, який лунав із-за зачинених дверей, належав він швидше за все, зовсім не чихуахуа.