Вступ

— Панно, будь ласка, додому, додому, не зволікаємо, — українська богиня смерті Марена намагалася відчепити від себе молоду дівчину.
— Дякую, дякую, Мареночко, — дворянка все крутилася біля неї і ніяк не могла піти, — а можна я пізніше ще звернуся?
— Поки що ми йдемо, швидко йдемо, — Марена вже, не приховуючи ввічливо своїх намірів, штовхала її до дверей.
Дівчина наостанок розвернулася до Марени, але та виставила вперед руки і мовила:
— Ні! Геть! У мене перемовини на державному рівні! — богиня рвучко вискочила надвір і гучно зачинила двері.
Вона безсило сповзла по мазаній білою глиною  стіні прямо в сніг.
«Хіба ж можна дві години виходити з хати, — важко зітхнула вона, — я ж бо попередила її...»
Марена підперла долонею щоку і стала роздивлятися все довкола. 
Тиха зимова ніч панувала в Наві або ж Нижньому світі. Тут завжди зима, бо це місце, де живуть усі боги ночі, сну і спокою, де перебувають порушники після смерті, нескінченну кількість років переживаючи усі найгірші спогади та найстрашніші розвитки подій у їхньому житті. 
Але попри те, що здається, ніби тут лякаюче, як у справжньому пеклі, в Наві дуже спокійно: порушники страждають в особливому місці, і ніщо не заважає богам звичайно жити та займатися своїми справами.. 
Сніг притрусив густий ліс і подвір'я. Хатки замело так, що їх майже не було видно. Повний місяць світив дуже яскраво, а зорі мерехтіли на чорному безхмарному небі, як маленькі золоті, срібні, жовтогарячі вогники.
Від цього сніг здавався сріблясто-блакитнимй. 
Марена раділа, що нарешті провела додому дівчину, яка завітала до неї зі своїм нещастям і просила про допомогу.
Ні, вона зовсім не проти допомагати людям, але це...
Богиня і так проговорила з нею весь день, а скоро мала йти до Прави чи то до вирію. А головне те, що Мирослава була попереджена! Тричі!
Марена, взагалі, здивувалася, що вона прийшла. На дівчині була біла вишита синім довга, аж до підлоги, сорочка, дворянська спідниця, синій тканий пояс-крайка, на шиї червоне намисто, а на голові шерстяна намітка, довга біла тканина, вишита по краях, яка обмотувалася навколо голови і шиї, а два її кінці, що дістають до пояса пускалися назад. 
Мирославу нещодавно кинув хлопець, і весь її світ було зруйновано. А оскільки на Русі, та ще й у князівських родинах це явище не часте, то богиня й не знала, як вона може допомогти в такій ситуації. 
Просто дала кілька порад і відпровадила її додому, наостанок сказавши, що все налагодиться, і не слід зопалу приймати поспішних рішень.  
Ну а що вона мала робити? 
З коханням у неї все склалося, тому Марена просто не знала, яких заходів треба вживати в цьому становищі…  
«Треба було спитати в Лади, — подумала вона і махнула рукою, — а потім, якщо в неї все не вирівняється, то пізніше піду». 
Марена, все ще в роздумах про це встала із замету,, краще загорнувшись у теплий кожух. 
Спершись на великий старий ясен, роздивлялася місяць і зорі та іноді ловила сніжинки, що кружляли довкола. 
Марена — богиня смерті, хвороб і мертвої води, тому, мабуть, та дівчина до неї і звернулася. 
І чого вона чекала? Помсти? Що Марена вб'є того хлопця? Що її забере до себе? 
Ці роздуми ні на що не наводили, тому скоро вона обтрусилася та й рушила в хату. 
Там пересунула до стіни лаву, на яку садила Мирославу, розстелила на ній кожух, до кінця загасила вогонь у печі, бо в хаті вже добре нагрілося, й загорнувшись у вишивану чорним і срібним ряднину, сіла вишивати новий рушник. 
Але тільки вона затягнула нитку в голку, як почувся грім, і блискавка тричі освітила темний ліс, подвір'я, галявину і хату. 
Марена тяжко зітхнула, роздратовано відклавши справу.
Перун збирає всіх богів на перемовини... 
Богиня переодяглася в довгу білу сорочку з посрібленням, зав'язала святкову червону хустину... 
Хотіла брати своє намисто з чорних і червоних намистин і блискучих мерехтливих камінців, але його ніде не було. 
Вона кинулася до жертовника в кутку, під лави, на лави, на піч, обшукала всю підлогу, перегорнула всі речі у скрині. 
Але, часу залишалося мало, тому, не знайшовши те, вона взяла інше, червоне, та й вибігла надвір. Подивилася ще там, але в заметах щось знайти неможливо, та ще й поспішати треба. 
Марена трохи засумувала, бо це було її найулюбленіше намисто, вони разом з мамою самі його збирали: плели ниточку, випилювали кожну намистинку, а тут взяла і загубила... 
*** 
— Ой, Марено, а де твоє гарне намисто, — щебетала низенька Леля, чіпляючись їй за руку. 
— Не знаю, чогось не можу знайти, — відповіла богиня, трішки знервовано беручи її за руку, — я тоді нове зроблю. 
Дівчата йшли теплим, світлим Вирієм, скрізь буяла зелень, квіти, щебетали пташки, літали метелики, сонце гріло і яскраво світило. 
Марена все втирала очі від сліз, бо вже довгий час не бачила ніякого світла, окрім вогників свічок. Тому розгледіти щось поки важко і вся надія лише на Лелю. 
— А я казала, треба класти речі на місця, — Леля примружила праве око й усміхнулася, — а я б тобі його відразу знайшла! 
— Так знайди, — Марена в черговий раз витерла очі, нахилившись до дівчини і заглядаючи їй в обличчя, — ти схожа на матусю Ладу… Вона навчила? 
Леля ствердно махнула головою та засміявшись, крутнулася навколо себе. Її темно-русяве волосся розвивалося разом зі червоними стрічками. 
Леля — темдітна, зеленоока, трішки засмагла, з м'якими рисами обличчя, повна протилежність високої, міцної, суворої на лице Марени. 
Але це не заважало богині любові і весняного пробудження, бути її найкращою подружкою. 
Вони ще довго про щось розмовляли, доки не дійшли до місця збору. 
Ввечері Леля, як і обіцяла, прийшла до нижнього світу, обійшовши всі заборони. 
— Так у тебе хустка синя зникла, — богиня ходила по хаті і роздивлялася довкола, — а ще твоє чорне намисто, і синє! 
Марена здивовано повела бровою і стала згадувати, але нічого не виходило. 
— У тебе, здається, забрали купу речей, — Леля стомлено сіла на лаву. 
Марена ніколи не була підозрійливою, і ніколи не звинувачувала інших у своїх помилках. Отже й зараз вона не хотіла вірити в те, що це дійсно зробила та згорьована дворянка. Та й навіщо їй? У неї все і так є. Як доказ правильності своїх думок, вона знайшла синю хустку, гадала, що знайде і намисто. 
Леля, трохи сумна, що все ж, не змогла допомогти їй, рушила додому. 
А Марена… спочатку забула про те зникле намисто, бо давно вже знайшла і чорне, і синє, та потім пригадала, що має допомогти Мирославі, чи, хоча б, перевірити, як вона.  
Богиня виявила, що кохання дворянка так і не мала, зате жила в ласці й любові, доглядаючи князівських дітей.
Щоб упевнитися в достовірності своїх припущень, Марена поговорила з її мамою та найкращою подругою.
Вони підтвердили, що Мирослава щасливіша, ніж була із хлопцем і, оскільки він помер, вона говорить їм, що вдова, відмовляючись удруге йти заміж.
«Помер? — здивувалася вона, одразу метнувшись до Мари, — Як? Я щось пропустила? Чому?» 
— Мамо! — богиня спантеличено забігла в хату, тим самим перелякавши Мару, що аж випустила з рук веретено.
— Мамо, ви пам'ятаєте?... Ждан, той русявий, що при дворі був?  Він зник? Що сталося? — богиня важко дихала і бігала очима по кімнаті.
Мара посадила доньку за стіл, налила молока, поставила горнятко біля неї і сіла поряд.
— Доню, заспокойся, будь ласка. У Ждана була дівчина, ну та... з якою... він був замість Мирослави. Вона сильно захворіла і через два тижні померла. Ждан був із нею завжди під час хвороби. А потім помер з горя.
Марена запитально підняла брови.
— А чому я про це не знала?
— Бо ти останнім часом не дуже уважна і занадто довірлива, — Мара пригорнулася і глянула на неї знизу вгору, оскільки була набагато нижчою, і, навіть, не діставала доні до плеча, — і це, до речі, напряму стосується того, що відбуватиметься далі.
— А що далі? — перелякалася Марена.
— На жаль, я цього не знаю, але, коли зорі у твоєму намисті згорять — станеться щось майже невиправне.
— Що, мамо, — Марена знервовано крутила своє волосся, — чому вони повинні вигоріти? Це можна зупинити?
Мара спокійно сиділа, прикривши очі, і, намагаючись зберегти спокій.
— Ні, доню, зупинити не можна... Процес уже запущено... А вигорати вони мають, бо зараз у Яві.
«Я, все одно, це зупиню!», — подумала богиня, з викликом подивившись на Мару.
Та тільки знизала плечима, помітивши запал в очах доньки.
— Я це допустила, я і зупиню, — Марена піднялася і попрямувала з хати.
Вона, сповнена сил та рішучості, рушила виправляти наслідки своєї загадкової руйнації.