Розділ 9

— Не шукай мене,

Бо я на, бо я на морі.

Знаєш, де я є?

А я на, а я на морі.

Маєш безліч справ,

А я на, а я на морі,

Все життя відклав,

Бо я на, бо я на морі...

Динамік за вікном захоплено хрипів пісню про море, про те, як приємно вранці поринути у його прозорі хвилі і так далі.

Хоч текст і мелодія потребували солідного доопрацювання, Вест не міг не визнати правильність самої ідеї, а тому взяв з полиці великий рушник і попрямував на пляж, найближчий до будинку, в якому він винайняв на тиждень однокімнатну квартиру. Дорогою купив в автоматі стаканчик «пломбіру». Тут же, не відходячи від сміттєприймача, практично випив морозиво через його консистенцію. Нічого не вдієш, в цілях економії енергії, автомат підтримував лиш мінімально-рекомендовану для такої спеки оптимальну температуру. Тверді брикети айс-крему продавалися лише у кафе та ресторанах. Але люди не машини, їх як не програмуй, все по-своєму зробити норовлять. Навіть усупереч постанові медичного та санаторного нагляду.

Не оглядаючись по боках (щось не було з ранку бажання з кимось випадково познайомитися чи зустрітися з уже знайомими), залишив одяг під грибком, зробив кілька глибоких вдихів і бовтнувся в хвилю, що набігала.

Ох, і добре! Особливо після байдужого холоду Космосу та тісноти кают карантину.

Довго плив кролем, потім брасом і тільки як берег перетворився на тоненьку смужку, через висотки, схожу на поставлений ребром гребінь, перекинувся на спину, щоб трохи відпочити. А коли відчув, що м'язи вже відпочили і налилися новою силою, почав готуватися до занурення. Зробив дихальну гімнастику, хвилинний аутотренінг та пірнув…

Внутрішня краса моря відкрилася так раптово, що Вест мимоволі заплющив очі. Наче з темного коридору ривком відчинилися двері в багату, з вигадкою прикрашену музейну залу. І така тут панувала тиша, такий спокій, що хотілося плисти «навшпиньки», щоб необережним рухом не стривожити, не потурбувати, не злякати розманіжене, сонне царство...

Раптом щось схоже на далекий грім торкнулося його вух, і все навколо захвилювалося, заспішило... Кожна, навіть найменша рибка чи медуза кинулася геть від тієї, ще невидимої, ледь відчутної, але вже близької біди.

«Підводне виверження?!»

Вест похапцем виринув і озирнувся. Поверхня моря, ще недавно спокійна, вкрилася сивими бурунами, а в повітрі вже гасали модулі рятувальних служб, підбираючи ранніх плавців.

Двомісний пінас опустився і поряд Вестом.

— Що трапилося?

— Виверження, — підтвердив рятувальник його здогад і, тільки-но Климук опинився на борту, круто послав модуль у повітря. Поспішав, у морі були ще люди.

Пінас опустився на дах житлового корпусу і стартував, тільки-но Вест вибрався назовні.

Погода мінялася буквально на очах. Почав збиратися дощ. Пилові «чорти», як курортники, що добре підгуляли, групами бродили вулицею, підбирали, кружляли і розкидали дрібне сміття і листя. Сонячні промені ледве пробиралися крізь густі крони платанів- безсоромниць і навіть не відкидали відблисків.

Вест пройшов на кухню, і, поки заварювалася кава, сів переглядати сьогоднішню пресу. «Паперові» носії знову входили в моду серед молоді, що бавилася в естетів та ретро, до когорти якої, за не зовсім зрозумілими ознаками, молодший мічман зараховував і себе.

Несподіваний поштовх так труснув будинком, що задзвенів посуд.

Одним стрибком Климук опинився біля вікна і визирнув надвір, але довкола панував абсолютний спокій. Начебто для мешканців узбережжя землетрус був чимось буденним. І тільки в повітрі збільшилася кількість швидких, як дельфіни, двомісних рятувальних модулів, а до них приєдналася ще пара солідних, як кити, помаранчевих скутерів аварійної служби.

— Схоже, Ирій стає небезпечнішим за планети системи Скорпіона... І що це з нашим манірним «матріархом» відбувається? Не личить, навіть…

Бігцем переглянуті повідомлення у ноуті підтверджували здогад. За останній рік із планетою відбувалося щось незрозуміле. Наче в одну мить змінилися полюси, але не дзеркально, а перпендикулярно. Глобальні зміни клімату, сейсмологічні проблеми у здавна спокійних районах... І чи то під дією прочитаного, чи ще з якоїсь причини, але мічмана огорнуло стійке відчуття небезпеки.

Вест ще не розумів: звідки чекати лиха, — але розвинена роками тренувань інтуїція наполягала: небезпека поряд! Можливо, не смертельна, але неприємна. Немов хтось, уже майже наступивши тобі на пальці, але в останню мить встиг відсмикнути ногу.

Одним словом, підсвідомість старанно сигналила про небезпеку, але не менш звично мовчала, про яку саме.

Відповіддю Весту став ще один поштовх ожилого ґрунту. Тепер задзвенів не тільки посуд у шафі, а й задеренчали шиби.

— Ого! Щось серйозне починається, не інакше… А чого в будинку така тиша та гладь? Хоч би хтось заверещав для порядку. Жінки закінчилися чи оніміли? Втім, що це я? Фільмів старих надивився? Ті часи, коли землетрус супроводжувалися руйнуваннями і смертю давно канули в безодню сивого минулого. То з якого дива їм перейматися і вереск здіймати?