Янгольська непокора

Пролог

Тоненька цівка чорного диму тягнулася від ледь тліючого ґнота до почорнілої стелі й губилася серед старих плям кіптяви. Тускле світло відкидало на стіні химерні тіні і ледь підсвічувало вузьке ліжко біля стіни, на якому під шкурами губилось висохше тіло старця, та хлопчика, що сидів на підлозі, підібгавши під себе ноги і тримав на руках приладдя для письма.

Старий, що лежав на ліжку, був пророком Наємом. І Наєм помирав.

У селищі це знали всі, навіть такі малі діти, як Перо, який зараз боявся поворухнутися, бо був сама увага. Увага, яка намагається розчути в стогоні старця хоч якісь слова і миттєво перенести їх на дерев’яну дощечку. Пальці затерпли через постійну напругу стискання пензлика, очі сльозилися від диму, а старий вже мовчав і майже не дихав понад трьох годин.

«Як я тут опинився? Я ж навіть ніколи не вчився у Наєма?» – Перо знову і знову повертався думками до ранку, який розділив його життя на дві половини – безтурботне дитинство і обраний пророком.

«А якщо я не впораюсь? А раптом засну? Мені ж цього ніхто і ніколи не пробачить!» – по щоці хлопчика потекла гірка сльоза, сльоза від страху перед майбутнім.

«Чому я не залишився вдома? Ну, не побачив би як помирає пророк, і що б такого було? А тепер що мені робити? Я ж і письму тільки-тільки вивчився, бо батько хотів віддати мене в найми до писаря, коли мені влітку виповниться одинадцять. Куди мені до учнів Наєма? Що я ж такого зробив, що опинився тут?» – ці думки водили хороводи в дитячій голові, яка до цього ранку знала тільки одну турботу, як ухилитись від домашньої роботи та побігати в лісі в наздоганялки.

А тепер Перо знову пригадував початок цього дня, коли люди почали гуртуватись біля дверей ще до сходу сонця. Він прийшов разом з батьками і вслуховувався в тихий гул голосів: «як же ми тепер без нього?», «а він підготував собі заміну?», «дару Богів не навчити, таким треба народитись!», «у-у-у-у-у-у», «о-о-о-о-о-о», «а-а-а-а-а-а».

Люди принесли їжу, воду, ковдри, теплий одяг, але увійти не наважувались. В якийсь момент ближче до обіду натовп не стерпів і як весняні струмочки заповнив маленьку будівлю Наєма.

– Учитель, дозволь нагодувати і напоїти тебе. Ти вже два дні нічого не їв і не пив, – це нарешті наважився промовити найстарший з учнів Наєма.

– Мені нічого не треба і ніхто не потрібен! – ледь прохрипів Наєм. – Хоча! Письму навчений? – сохлий, майже невагомий жовтий палець вказав на Перо.

– Так, – тремтячим голосом промовив хлопчик.

– Звати як?

– Перо, – ще тихіше відповів хлопчик.

Але старий його розчув, в очах сяйнула іскра настільки гострого розуму, що могла б освітити собою все селище в саму темну пору зимової ночі.

– Залиште дві шкіри – одну мені, одну для Перо. Принесіть пензлики, чорнила та достатньо дощечок для записів. Залиште келих води і трошки їжі. А тоді забирайтесь геть, поки я не покличу, або поки Перо не вийде і не скаже, що кликати вже нема кому.

Натовп перетворився в розбурханий вулик з дикими бджолами. Всі пошепки ділились своїми думками, але заперечити Наєму ніхто не посмів. За декілька хвилин в будівлі залишилось тільки двоє. Старець під товстенною підбитою міхом шкірою і хлопчик з пензликом в руці і дощечкою на колінах.

– Писатимеш усе, що я скажу!

– Наємо, дозволь спитати?

– Питай, але по суті? На безглузді питання не відповідаю! – в голосі відчувалось зародження бурі.

– Чому я? Чому не один з твоїх учнів? Вони ж більш освічені, краще навчені письму.

Старий задумався і збирався залишити це питання без відповіді, але на якусь мить втомлена посмішка торкнулась його губ і він проговорив:

– Те, що я скажу, ти ніколи і нікому не розповіси.

– Клянусь життям, Наємо!

– Знаю, що не розкажеш, а якщо і розкажеш, то я про те вже не дізнаюсь і мені буде байдуже. Я не залишив тут жодного свого учня, бо вони занадто поважають мене ...

– Але я пова ...

– Ти? – обличчя старця освітила сонячна посмішка, від якої в темній оселі наче запалав вогонь. – Ти навіть дослухати мене без перебивань не можеш, яка там повага! Але саме це мені і потрібно. Ти будеш писати те, що я буду бачити в візерунках майбутнього, але писати не так, як я розповідаю, а так, як розумієш це ти. Твій дитячий розум ще достатньо гнучкий, щоб прийняти те, що я вже бачив. І я відчуваю, що попереду нас чекає ще більше диковинок. А тепер дай мені ковток води і сиди тихо, поки я не почну щось говорити. Але диви, не засни мені тут!

З тих пір вже промайнув день, ніч захопила в свій темний полон селище, а старик так жодним словом і не промовився.

Хлопчик дивився на старого, груди якого ледь помітно здіймалися під шкурою.

Раптом повіки Наєма здригнулися і він прокричав.

– Я бачу їх!

Хлопчик ще сильніше стиснув перо.

– Кого?

Старий не відповів.

Його очі були відкриті, але дивилися не на хлопчика. Не на стелю. Здавалося, він дивився крізь неї – кудись так далеко, що туди не добратись і на самому швидкому коні за все своє життя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше