Тоненька цівка чорного диму тягнулася від ледь тліючого ґнота до почорнілої стелі й губилася серед старих плям кіптяви. Тускле світло відкидало на стіні химерні тіні і ледь підсвічувало вузьке ліжко біля стіни, на якому під шкурами губилось висохше тіло старця, та хлопчика, що сидів на підлозі, підібгавши під себе ноги і тримав на руках приладдя для письма.
Старий, що лежав на ліжку, був пророком Наємом. І Наєм помирав.
У селищі це знали всі, навіть такі малі діти, як Перо, який зараз боявся поворухнутися, бо був сама увага. Увага, яка намагається розчути в стогоні старця хоч якісь слова і миттєво перенести їх на дерев’яну дощечку. Пальці затерпли через постійну напругу стискання пензлика, очі сльозилися від диму, а старий вже мовчав і майже не дихав понад трьох годин.
«Як я тут опинився? Я ж навіть ніколи не вчився у Наєма?» – Перо знову і знову повертався думками до ранку, який розділив його життя на дві половини – безтурботне дитинство і обраний пророком.
«А якщо я не впораюсь? А раптом засну? Мені ж цього ніхто і ніколи не пробачить!» – по щоці хлопчика потекла гірка сльоза, сльоза від страху перед майбутнім.
«Чому я не залишився вдома? Ну, не побачив би як помирає пророк, і що б такого було? А тепер що мені робити? Я ж і письму тільки-тільки вивчився, бо батько хотів віддати мене в найми до писаря, коли мені влітку виповниться одинадцять. Куди мені до учнів Наєма? Що я ж такого зробив, що опинився тут?» – ці думки водили хороводи в дитячій голові, яка до цього ранку знала тільки одну турботу, як ухилитись від домашньої роботи та побігати в лісі в наздоганялки.
А тепер Перо знову пригадував початок цього дня, коли люди почали гуртуватись біля дверей ще до сходу сонця. Він прийшов разом з батьками і вслуховувався в тихий гул голосів: «як же ми тепер без нього?», «а він підготував собі заміну?», «дару Богів не навчити, таким треба народитись!», «у-у-у-у-у-у», «о-о-о-о-о-о», «а-а-а-а-а-а».
Люди принесли їжу, воду, ковдри, теплий одяг, але увійти не наважувались. В якийсь момент ближче до обіду натовп не стерпів і як весняні струмочки заповнив маленьку будівлю Наєма.
– Учитель, дозволь нагодувати і напоїти тебе. Ти вже два дні нічого не їв і не пив, – це нарешті наважився промовити найстарший з учнів Наєма.
– Мені нічого не треба і ніхто не потрібен! – ледь прохрипів Наєм. – Хоча! Письму навчений? – сохлий, майже невагомий жовтий палець вказав на Перо.
– Так, – тремтячим голосом промовив хлопчик.
– Звати як?
– Перо, – ще тихіше відповів хлопчик.
Але старий його розчув, в очах сяйнула іскра настільки гострого розуму, що могла б освітити собою все селище в саму темну пору зимової ночі.
– Залиште дві шкіри – одну мені, одну для Перо. Принесіть пензлики, чорнила та достатньо дощечок для записів. Залиште келих води і трошки їжі. А тоді забирайтесь геть, поки я не покличу, або поки Перо не вийде і не скаже, що кликати вже нема кому.
Натовп перетворився в розбурханий вулик з дикими бджолами. Всі пошепки ділились своїми думками, але заперечити Наєму ніхто не посмів. За декілька хвилин в будівлі залишилось тільки двоє. Старець під товстенною підбитою міхом шкірою і хлопчик з пензликом в руці і дощечкою на колінах.
– Писатимеш усе, що я скажу!
– Наємо, дозволь спитати?
– Питай, але по суті? На безглузді питання не відповідаю! – в голосі відчувалось зародження бурі.
– Чому я? Чому не один з твоїх учнів? Вони ж більш освічені, краще навчені письму.
Старий задумався і збирався залишити це питання без відповіді, але на якусь мить втомлена посмішка торкнулась його губ і він проговорив:
– Те, що я скажу, ти ніколи і нікому не розповіси.
– Клянусь життям, Наємо!
– Знаю, що не розкажеш, а якщо і розкажеш, то я про те вже не дізнаюсь і мені буде байдуже. Я не залишив тут жодного свого учня, бо вони занадто поважають мене ...
– Але я пова ...
– Ти? – обличчя старця освітила сонячна посмішка, від якої в темній оселі наче запалав вогонь. – Ти навіть дослухати мене без перебивань не можеш, яка там повага! Але саме це мені і потрібно. Ти будеш писати те, що я буду бачити в візерунках майбутнього, але писати не так, як я розповідаю, а так, як розумієш це ти. Твій дитячий розум ще достатньо гнучкий, щоб прийняти те, що я вже бачив. І я відчуваю, що попереду нас чекає ще більше диковинок. А тепер дай мені ковток води і сиди тихо, поки я не почну щось говорити. Але диви, не засни мені тут!
З тих пір вже промайнув день, ніч захопила в свій темний полон селище, а старик так жодним словом і не промовився.
Хлопчик дивився на старого, груди якого ледь помітно здіймалися під шкурою.
Раптом повіки Наєма здригнулися і він прокричав.
– Я бачу їх!
Хлопчик ще сильніше стиснув перо.
– Кого?
Старий не відповів.
Його очі були відкриті, але дивилися не на хлопчика. Не на стелю. Здавалося, він дивився крізь неї – кудись так далеко, що туди не добратись і на самому швидкому коні за все своє життя.
#402 в Фантастика
#124 в Наукова фантастика
#126 в Бойова фантастика
космічна фантастика, контакт з іншою цивілізацією, героїзм і самопожертва
Відредаговано: 21.11.2026