Глава 3

Білий, витончений світ ангелів згас, щойно на годинниковій вежі пробило рівно шістнадцяту нуль-нуль. Суцільна темрява миттєво поглинула будинки й парки, а самотній місяць, виринувши з-за хмар, вихопив із мокрої імли моторошні силуети монстрів. Вони перегукувалися й люто ричали, настирливо рухаючи лише в одному їм відомому напрямку, залишаючи на вкритій туманом чорній землі липкі сліди слизу. Істоти нишпорили вулицями, перевіряючи кожен провулок і заглядаючи в найменші закутки = тут не мало залишитися нічого чужого.

Дерева, чиє голе гілля відчаїшно тягнулося до неба, кректали й стогнали, немов благали відпустити їх туди, де панували мир та спокій.

На один із таких сучків сів чорний як смола ворон. Він був більшим за звичайних птахів щонайменше на десять сантиметрів, а на його голові чітко виднілися два невеликі роги. У дзьобі він тримав таємничий кристал, чиє холоднувате сяйво химерно відбивалося від напівзруйнованих фасадів. Птах раз у раз шалено крутив головою. Та щойно він розправив могутні крила, звідки не візьмись здійнявся лютий, пронизливий вітер. Навіжений потік повітря з корінням вирвав дерево й підхопив крилатого крадія, несучи їх обох далеко вглиб непроглядної темряви.

Перше, що я чую - це будильник. Не спроби когось пробратися в кімнату, а саме його писклявий звук. Повертаю голову й бачу п'яту годину ранку - рівно година після того, як настав день. Сонце щосили намагається пробитися крізь вікно. Хвилини минають, а я просто лежу, насолоджуючись тишею, спокоєм наодинці із собою, поки захисний бар'єр тримає периметр. Шкода, що це не триває вічно й розсипається з першим же гуркотом у двері.

До мене долинає радісний голос сестри:

- Люмір, мила, ти прокинулась?

За мить дверна ручка заходила ходором угору-вниз із маніакальним ентузіазмом. 

- Батьки наказали, щоб ти спустилася й допомогла на кухні все приготувати до приходу гостей, - додала вона.

- Іду.

Не поспішаючи, я зробила все необхідне, щоб привести себе до ладу, якомога далі відтягуючи момент виходу в світ.

- Люба, ти довго вчора не могла заснути? Пізно лягла? - зустріла мене на кухні красива світловолоса жінка.

Вона - точна копія мене та сестри, як і решта тутешніх мешканців. Нас відрізняють хіба що ледь помітні дрібниці: довжина волосся чи інший відтінок світлого. Мати тримала на обличчі бездоганну, широку посмішку.

- Заснула відразу, - відповіла я, прямуючи до холодильника за молоком для вівсянки.

- Це чудово. Мерщій їж і допомагай нам із сестрою.

Кивнувши, я щедро насипала в тарілку пластівців, залила все холодним молоком і попрямувала до вітальні. Сівши на диван, увімкнула голографічний екран - там саме крутили якісь новини. Для фону згодиться. Зовсім не слухаючи диктора, я розглядала хмари, що пропливали за вікном. “Цікаво, вони рухаються з власної волі чи їх теж контролюють?”

Закінчивши сніданок, я пішла допомагати. Сестра з мамою про щось палко гомоніли, але щойно я переступила поріг - вони миттєво замовкли, синхронно натягуючи на обличчя свої бездоганні посмішки радості.

На кухні запала тиша. Мене ніхто не залучав до розмови. Споглядаючи ці дві однакові застиглі гримаси, я вкотре за життя поставила собі одне й те саме запитання: чому вони мене не приймають? 

Стрілки годинника наближалися до одинадцятої ранку. Щоразу, коли я залишала кухню, за моєю спиною одразу ж поновлювався їхній тихий, ледь чутний шепіт. Але варто було мені повернутися, як за столом панувала тиша. Тільки цокіт годинника порушував цей застиглий спокій між нами. 

Нарешті на порозі з'явився батько, а з ним - троє гостей. Обов'язкові світлі кольори в одязі та звичні, немов підігнані під один шаблон риси обличчя і тіла - усе в них було точно таким же, як і в решти істот навколо. Розрізнити їх можна було хіба що за довжиною волосся й відтінками синіх очей, але головне - за їхніми емоційними масками. 

Ліам випромінював м'яку ніжність. Його батько застиг із виразом шаленого ентузіазму, а мати тримала підборіддя високо, демонструючи холодну, презирливу гордість.

- Ласкаво просимо! Яка честь для нашого дому! - мати кинулася обіймати гостей, а її голос лагідно дзвенів.

Зіткнення однакових облич, кожне з яких гнуло свою емоційну лінію, виглядало моторошно. Моя родина світилася щастям, батько Ліама голосно ахав від нав'язаного захоплення, його мати мовчазно звеличувалася над нами, а сам він ніжно усміхався, тримаючи в руках кришталеву вазу з білими ліліями, яку протягнув моїй матері. 

- Я радий, що Люміра запросила мене в гості одразу після обряду, - промовив Ліам.

Його слова викликали внутрішній спротив. Хотілося крикнути, що це брехня, адже мене ніхто й не питав, але я лише міцно стиснула пальці в кулаки, сховавши руки за спину.

- Ми теж раді, що наша люба дівчинка нарешті не буде самотньою. Проходьте, будь ласка, - долинав з-за маминої спини радісний голос батька.

- Так-так, ми якраз приготували частування. Сподіваюся, ви любите морквяний пиріг? У нас до нього є смачне какао! - прощебетала мама.

Щойно ми зайшли до кухні, на порозі з'явилася моя сестра. Айлі була вбрана в дуже красиву світло-синю сукню, яка злегка прикривала коліна. Її хвилясте біле волосся ніжно спадало на тонку шию, додаючи зовнішності особливої невинності під маскою щастя.

Кімната була затісною, і я ледь не врізалася в чиюсь спину. Довелося обходити гостей, і саме в цей момент я помітила, як Ліам раптово застиг, зустрівшись поглядом із моєю сестрою. Кутики його губ ледь помітно сіпнулися - настільки невловимо, що мені здалося, наче це мені примарилось.

- Дозвольте представити всю нашу родину, - узяв слово батько, коли всі нарешті розмістилися за столом. - Люміру ви вже знаєте, - він легковажно махнув рукою. Потім його погляд перейшов на сестру: - Це моя молодша донька Айлі. А ось тут, - його рука перемістилася вправо, - моя дружина, Міра Норт. Наша сім'я щаслива познайомитися з вами в такий визначний для дітей час.