Глава 2

Імена в списку закінчилися за п'ять хвилин. Архангел закрив папку, і крижані монументи навколо сцени миттєво налилися густим срібним світлом.

Нас пройняло сильною енергетичною хвилею. Вона важко тиснула на свідомість, проникала глибоко під шкіру. У голові одразу почувся настійливий, солодкий шепіт: “Покажи своє справжнє обличчя, відкрий емоції, стань вільною…”

Цей заклик бив у найболючіше місце, обіцяючи саме те, чого я так палко прагнула. Спокуса була майже нестерпною. Бажаючи за будь-яку ціну втримати контроль і не видати справжніх емоцій, я стиснула кулаки настільки сильно, що нігті пробили шкіру на долонях. Різкий спалах болю миттєво повернув ясність думкам, приглушуючи звабливі голоси. Це відчуття чужої сили тривало недовго і зникло в одну мить, хоча мені здалося, наче минула ціла вічність.

Коли присутні оговталися, перед нами постала сцена. Вона палала так яскраво, що змусила всіх заплющити очі. Але попри біль та природне бажання сховатися від цього ріжучого світла, ми стояли непорушно. Кожен тримав свою маску.

- Добре, ви молодці, - з цими словами розпорядника сьогоднішньої події магічне сяйво нарешті згасло. 

Він легко змахнув рукою, і у ту ж мить ми опинилися на самій сцені, створюючи коло. Посередині залишився лише він та дві величні статуї.

- Сьогодні великий день! Я радий, що мене обрали для проведення цьогорічного обряду. Ви всі станете опорою нашої сили та нашого майбутнього! - голосно промовив Архангел.

Його очі сяяли радістю і водночас гордістю. Архангели були єдиними, кому не доводилося ховатися під маскою однієї емоції. Вони залишалися вільними від цього правила, усім своїм виглядом демонструючи нам, що вони кращі й вищі за нас.

Він здійняв руки до неба і заспівав. Його голос був чистим і ніжним, наче кришталеві дзвіночки в літню ніч, які розбудив пустун-вітер. Мелодія не була одноманітною: вона то злітала до вершин чистого захоплення й ніжності, то стрімко падала вниз, відгукуючись тривогою, глухим розпачем та щемким болем. У цьому звукові перепліталися абсолютно всі людські переживання. Тримати крижану маску в таку чуттєву мить було неймовірно важко. Я вже майже здалася, але мене зупинив один-єдиний крик, наповнений жахом та благанням:

- Ні! Прошу, ні, я більше не бу...

Чийсь голос обірвався так само раптово, як і з'явився. Коли пісня завершилася, нас залишилося двадцять чотири. Один ангел безслідно зник.

“На його місці могла бути і я”, - промайнуло в думках.

Поки пісня Архангела знову не заволоділа моїми почуттями, я нашвидкуруч звела ненадійний ментальний захист. Через цей бар'єр усі нав'язані емоції все ще доходили до мене, але прагнення розчинитися в них і звільнитися нарешті зникло. У той момент мелодія досягла своєї вершини - настільки потужної, що з навколишніх піків зірвалися снігові шапки. Лавина, випереджаючи сама себе, стрімко полетіла вниз, готова поховати під собою все живе. ЇЇ натиск зустріла магічна стіна, яка розбила та захищала наш сховок від будь-яких погодних аномалій. Кришталевий, іскристий сніг розлетівся врізнобіч, наче морські хвилі, що розкуйовдилися об камінь, і розсипав своє біле покривало навколо порушників гірського спокою.

Раптом я відчула поколювання у правій руці. З внутрішнім жахом повільно перевела погляд на зап'ястя. На ньому з'явився широкий, масивний сріблястий обруч, який після заміжжя мав стати золотим. На металі було викарбовано лише одне ім'я та одне прізвище: Ліам Вел. Мій майбутній супутник життя…

Я підняла погляд, шукаючи очима свого обранця. Розпорядник до цього часу вже безслідно зник, а ми всі стояли за межами сцени, яку знову накрив глухий магічний купол, зануривши все навколо в абсолютну тишу. У цій мовчанці я помітила, що в мій бік прямує юнак мого зросту. Його ніжно-пшеничне волосся, що сягало плечей, було зібране в низький хвіст, а очі світилися щирою ніжністю. Від цього погляду по моїй шкірі раптом пробіг морозний холод. 

- Певно, ви Люміра Норд? - його голос був наповнений ніжністю, як і всі рухи та міміка.

Мене знову пройняло холодом, але я не зважила на це, адже неприємне відчуття майже одразу відступило, залишивши по собі лише відлуння.

- Так.

- Добре. Радий, що не довелося шукати довго. Думаю, ми поладнаємо.

Нічого зайвого, лише одна емоція на обличчі. Проте, коли спілкуєшся так усе життя, то мимоволі вчишся розрізняти приховані відтінки - де саме за тоном чи ледь помітним рухом мало ховатися щось інше. Тому я не змусила себе чекати й одразу відповіла максимально сухо й формально:

- Поживемо, побачимо. А зараз краще повертатися, скоро ніч.

- Твоя правда. Я з батьками прийду завтра ближче до обіду, щоб дорослі могли все обговорити та познайомитися.

Моєї відповіді він не потребував. Юнак узяв мою руку і припав холодними губами до такої ж холодної долоні. За мить за його спиною розгорнулися крила, і Ліам стрімко злетів угору. Проводжаючи його постать поглядом і прокручуючи в голові кожне слово, я чітко усвідомила: навіть у шлюбі ми не впустимо одне одного в близьке коло. Це зовсім не той ангел, перед яким мені хотілося б відкритися. Коли він зник за однією з хмарин, я оглянула галявину. Тут залишилася тільки я, Сара та якийсь молодик, на якому вона буквально висіла, заливаючи його сльозами.

- Перепрошую, але нам час.

Від мого голосу дівчина злегка сіпнулася й швидко пустила нову сльозу, аби це виглядало як частина її маски, а не випадковий переляк. Цей жест помітила лише я - усе-таки ми не перший рік знаємо одна одну. Але чому ми досі не можемо стати по-справжньому близькими й відкрити обличчя?

- Я Вільям, - мені протягнули широку долоню.

Він був майже ідентичним тому ангелу, якого призначили мне, однак мав незначні відмінності. У цього хлопця була коротка стрижка із зачесаним наліво чубом, злегка темніший відтінок волосся та зелені очі, що для нашого народу - рідкість. Така ж рідкість, як і мої сірі очі.