Глава 1

- Люміро, прокидайся, на тебе чекає Сара.

Замість стукоту в двері я почула голос над самою головою. Магічний щит, який я так ретельно вибудовувала ввечері, знову виявився пробитим її магією.

- Матінко, я ж просила стукати, перш ніж заходити, - я відкинула ковдру і звично поглянула на жінку, яка подарувала мені життя.

Мій погляд залишався холодним, а обличчя не виражало жодної емоції. Без зайвих порухів - лише  застигла бездоганна крига. Спокій був моєю маскою.

У нашому сонячному світі кровні зв'язки не важили нічого. За двадцять один рік життя я жодного разу не бачила справжнього обличчя своєї матері, як і вона - мого. Закон вимагав непохитного: доки ти офіційно не вимовиш заклику: “Я приймаю тебе у своє близьке коло”, твоє обличчя перед іншою істотою має відображати лише ту емоцію, яку тобі обрали в сім років. Будь-яка спонтанна зміна міміки безжально каралася вічним ув'язненням або стратою.

У моїй родині всі носили маску радості. Мати розтягнула губи у звичній, ідеально відточеній життєрадісній усмішці. Мене завжди ятрило одне запитання: чи прийняли батьки та моя сестра одне одного в близьке коло? Я не була впевнена. Але коли вони шепотілися наодинці, а батько ледь помітно, без слів, стискав мамині пальці, мені здавалося, що між ними є справжнє тепло. Зі мною вони вибудовували глуху стіну. Я відчувала себе абсолютно чужою у власному домі.

- Вибач, дитино, - мати весело сплеснула в долоні, демонструючи абсолютне щастя. - Але в тебе сьогодні такий важливий день, ось я і забула про твоє прохання.

Вона виправдовувалася вже не вперше. Це прохання я озвучила ще три роки тому, у свої вісімнадцять. Сьогодні мені виповнився двадцять один рік - разом із повноліттям на мене чекало примусове призначення ідеального партнера. 

Я підійшла до столу. Мати з живою посмішкою-оскалом вказала очима на стілець, де лежала сукня болотяно-оливкового кольору. Вбрання, яке вона вважала “стриманим і дорослим”, виявилося повністю несумісним із моєю зовнішністю. Землистий, матовий матеріал без жодного декору спотворював тон шкіри, надаючи обличчю хворобливого жовтувато-сірого відтінку, а моє пряме попелясте волосся на його тлі здавалося припалим пилом. У цій строгій сукні я виглядала як безлика сіра тінь.

- Мені не подобається. Я візьму щось із свого, - рівним, монотонним голосом промовила я.

- Люба, зроби виняток! Тобі пасуватиме це вбрання, ти будеш найвродливішою, - наполягала мати, не зменшуючи напруги штучних веселощів. - Ну ж бо, мила, у тебе обмаль часу. Якщо почнеш обирати щось інше, то навіть поїсти не встигнеш.

- Добре, - так само холодно відповіла я.

Я хутко придушила внутрішній гнів і підкорилася. Яка різниця, в чому стояти на зібранні під назвою "призначення партнера"? Нехай сукня робить мене безликою тінню - у цьому світі безпечніше взагалі не мати обличчя. 

Швидко привівши себе до ладу у ванній, я спустилася на кухню. За великим круглим столом уже сиділи батьки, сестра та моя знайома Сара. Остання розмовляла плаксивим тоном, постійно надувала губи й розтягувала слова. Сара носила маску плаксіїки. Оскільки закон вимагав ідеального дотримання обраної ролі, її вічні сльози були єдиним легальним способом виразити свій страх перед сьогоднішнім днем.

- Сестро, рада бачити! Нарешті твоя похмура постать з'явилася, - весело защебетала Айлі, чиє обличчя сяяло штучним щастям.

- Мені приємно бачити, що ваша радість стабільна, як і завжди. Сподіваюся, цей день виправдає ваші очікування, - усе це я сказала абсолютно беземоційним голосом і з цілковито незворушним виразом обличчя. 

Ця сімейна розмова, як і тисячі попередніх, нагадувала погану театральну п'єсу.

- Коли з формальностями покінчено, можеш сідати, - Батько говорив життєрадісним тоном, його рухи були піднесені.

Я мовчки зайняла своє місце і без зайвих звуків почала їсти. За тридцять хвилин ми із Сарою закінчили трапезу й піднялися. Рідні проводжали мене своїми незмінними посмішками радості. За цим штучним захопленням вони намагалися вгадати: вийде в мене щось сьогодні на церемонії чи ні. Ніби призначення ідеального партнера залежало виключно від мого бажання.

Вийшовши на вулицю, ми одночасно закликали свої крила. Уздовж мого хребта пробігли знайомі електричні розряди, і з хребців виринули розкішні, білосніжні, великі й важкі крила. Один сильний помах - і повітряний потік підхопив нас, несучи вгору.

Ми летіли над охайними, залитими теплим світлом парками та гарними будиночками із безликими білими фасадами. Тут було красиво, навіть надто. Але за цим бездоганним виглядом ховалися жорстокі правила нашого світу. Коли я ось так літала, ловлячи крилами вітер, мені понад усе хотілося розкрити руки, широко й щасливо засміятися, кружляючи над самою водою і розносячи навсібіч іскристі бризки. Але закон вимагав тримати маску.

- Х-хвилюєшся? - почулося збоку крізь схлипування.

Я перевела погляд на ангела поряд із собою. Сара була такою ж білявою, як і я, і мала таку ж білу шкіру, яка зараз покрилася легким рум'янцем від сліз. 

- Ні, - коротка відповідь.  

- Справ…? - через схлипи дівчини важко було розібрати слова. Від розпачу вона мимохіть проковтнула кілька складів.

- Так, це правда. Я не боюся, - дала я більш розгорнуту відповідь, аби просто заспокоїти її. 

- Я тобі заздрю. Я так переживаю! Що робити, якщо мені оберуть того, кого я взагалі не переношу на дух? - голос Сари зірвався, і з її очей рясно покотилися сльози. Вона відчайдушно намагалася втримати баланс своєї плаксивої маски.

Я перевела погляд в далечінь, туди, де невдовзі мав вирішитися один із найважливіших етапів нашого життя. Відповідати не стала. Натомість я підігнула ноги й різко розпрямила їх, прискорюючи політ. Поворот за поворотом, і ми наблизилися до засніжених гір, у серці яких панувала вічна зима. Там, посеред холодних кам'яних монументів, височіла велика сцена під магічним куполом. Під цим бар'єром стояли постаменти двох архангелів, які тримали маленькі статуетки, що миттєво змінювали свої форми.